Читать онлайн книгу "Яса. Том 2"

Яса. Том 2
Юрiй Мушкетик


Історiя Украiни в романах
В центрi роману «Яса» вiдомого майстра сучасноi украiнськоi прози Юрiя Мушкетика, лауреата Державноi премii iм. Т. Шевченка, – iсторична постать, кошовий отаман Запорозькоi Сiчi Іван Сiрко, який ще за життя став легендою, бо пiд його проводом запорожцi не програли майже нi одного бою. Все свое життя славетний кошовий вiддав Украiнi. Мушкетик змальовуе картину цiлоi iсторичноi доби, прозваноi в народi «Руiною». Це був час, коли Украiна стае ареною жорстокоi боротьби за сфери впливу мiж сусiднiми державами – Польщею, Москвою, Туреччиною. Як своерiдний осередок вольностi описуе автор Запорiзьку Сiч, з притаманним ii устроем, побутом i звичаями. У творi не iдеалiзуеться козацьке життя, але автор пiдкреслюе важливе значення Сiчi, яка упродовж ряду столiть залишалася вогнищем i головним гальванiзатором визвольних рухiв i могутнiм щитом проти нападiв завойовникiв.





Юрiй Мушкетик

Яса. Том 2





Роздiл вiсiмнадцятий


Із записiв Дорофiя Ружi



Бiльше як пiвроку протулявся я по рiзних сторонах, набачився злого й доброго, i сам ставав то злим, то добрим, хоч прагнув жити тiльки добром. Випадало гостювати в полковницьких свiтлицях i в багатих дiдичiв, одначе легше впроситися на ночiвлю до людини убогоi, нiж до багатоi. До дармiвщини я не ласий: десь проспiваю стихаря, десь канон на iсход душi, – й за те маю грiш, десь косарi покличуть подорожнього до своеi жовтоi косарськоi кашi з чаiними або перепелиними яйцями, i я розкажу iм, що сам бачив i що чув од iнших людей. Кiлька тижнiв мандрував iз старцями. Спочатку думалося: ось де воля, убога, але справжня. Старцi, здавалося менi, люди тихi й упокоренi Господу та долi. Торба пiд головою, небо в головах, житнiй сухарик, розмочений у залiзнiй кружцi… Тиха, лагiдна бесiда, мудрiсть нелукава, на нуждi замiшана. Спершу менi й справдi мандрувалося з ними добре. Старцi – люди сумирнi, i водночас все-таки в гуртi веселiше. Хто важиться зобидити Божих людей! Як випаде удача, найчастiше пiсля ярмарку, сядемо десь над озеречком, зробимо куреня та й радуемося Божiй годинi та тихiй днинi. Качечка дика кахкае в лататтячку, качата за нею пливуть разочком, ще й голiвки iхнi схитуються вперед-назад, пташка маленька пурхае з очеретини на очеретину. Все бачу, все беру в серце. Близько-близько. Немае качечки, немае пташки – розмовляю з мурашкою, яка бiжить по моiй палицi, зупиняеться, принюхуеться: щось iй вiд мене треба, щось вона про мене знае, а сказати не вмiе. Пишна й родюча наша земля. Багатий наш край, але й убогий також. Слободи бiднi, пошарпанi вiйною, вдови, сироти та калiки населяють iх.

Я йшов через села, полями i луками й вiдчував, що наповнююся новими думками, новими, не знаними ранiше почуттями, що мовби вертаю щось напiвзабуте, втрачене чи розтрачене, мовби вiднаходжу себе самого. Я наповнювався соняшниковим цвiтом, смiхом дiтей, рiдною мовою, наповнювався болями й стражданнями, без яких також немае людини, наповнювався надiею, без чого нема майбутнього. Я бачив, що люд мiй не ледачий i розумний, i хоробростi йому не забракло, i доброi замрii також, тiльки все те прибите, неначе цвiт на морозi, потоптане чужими чобiтьми, одначе корiння не пiдтяте. О, якби-то, якби-то хоч раз доцвiв цвiт, дозрiло насiння! Воно б розлетiлося по всiй нашiй землi й закущилося новим пагiнням, нечутливим до морозiв.

Я вдихав запах пiзнiх гречок, милувався чорнобровою красою дiвчат, козачою статурою парубкiв, слухав церковнi дзвони, плачi бабусь у церквi, й все те входило менi в душу глибше та глибше. Інодi я боронився вiд того, задумувався: чому воно пронизуе мене? Хiба я для цього йшов сюди? Я йшов осягнути Божi iстини людського буття, просто, як iстини свiту сього, але не моi особистi. І однак… Чому тут стiльки всього дорогого менi? Чому стiльки жалiв обступае мене? Звiдки воно взялося? Я мовби зовсiм мало його знав… З ним народився? Прийшло з дитинства й мучить мене, як спраглого думка про воду? Впiзнаю зараз? Мабуть, все разом. Все разом, i все воно в менi, а без нього мене, справжнього, немае i немае свiту.

Поспiшае дорогами всiлякий люд: мчать панськi ридвани, мчать зграбнi виiзнi возики, вистеленi турецькими килимками, погейкують на воли чумаки, – дорога далека, аж на Дiн, – дядько лупить по ребрах суху шкапину. Не поспiшають тiльки божi старцi. Йдемо ми черiдкою, схожою на журавлиний ключ. Попереду високий, у смушковiй в пiвлiктя заввишки шапцi, у обхвицьканих майже до колiн штанях, Супрун, вiн у нас нiби за ватага, калiцтва в нього немае нiякого, тiльки на лiвiй щоцi здоровенна, в кулак завбiльшки, брунатна гуля; Супрун злий i нахабний, не просить милостиню, а вимагае, одбирае ii в своiх же старцiв. Грошi пропивае – зледащiв чоловiк, робити не хоче й валасаеться по свiту; за ним Данько Крига – веселий кароокий чоловiчок з бiлявим чубчиком, що пнеться з-пiд ляськоi шапочки. В Данька немае правоi руки, зате лiва в нього працюе лiпше, нiж у когось двi; за ними брати Тихенькi – головатi рахiти, якi завжди вдвох, разом можуть натовкти або хоч покусати когось третього; за ними слiпий на лiве око колишнiй монах Інокентiй; у його слiди намагаеться влучати клишоногий напiвiдiот Луцько; одноногий Верига шкандибае трохи збоку; трое погорiльцiв з-пiд Киева також тримаються купи, цi складають копiечку до копiечки, не потратяться нiтрохи, спатимуть пiд дощем бiля плоту, а в корчму не зайдуть; горбатий, криворотий Панько цвигае оддалiк, бо над ним старцi найдужче збиткуються, але й пускають його поперед себе на старцiвство – вмiе викликати жалощi.

Я – позад усiх, розглядаюся на всi боки, спiваю потихеньку, славлю Божий свiт.

Не знаю, чому так сталося, що старцi почали все частiше сваритися мiж собою. Може, сварилися вони й ранiше, та я того не помiчав? Сваряться за мiсце бiля вогнища, за грудку кашi, за бриля солом’яного, з опудала знятого. І почали вони нарiкати на мене, що заробляю мало, що мiг би з своею вченiстю мати бiльше, почали користати мною недостойно. В одному селi мор лютував на конi, так вони сказали, буцiм я вмiю той мор одводити, й грошi за те взяли з селян, прийшли в iнше село, а воно порожне-порожнiсiньке, хати стоять повiдчинянi, кури гребуться по городах, собаки дзвонять ланцюгами, й жодноi живоi людськоi душi. Ми спочатку ту пустельнiсть вiднесли на моровицю, на чуму чи холеру (в селi пiд Пирятином моровиця вигубила три вулицi, там при нас спалили двi вiдьми, та стало ще гiрше). Я кваплю старцiв iти далi, а вони розбiглися по дворах, цуплять кому що трапиться до рук: сукна штуками, одежу, хлiб i сало; але тут посипалися, неначе горох, з городiв люди, почали однiмати свое та нас бити. Виявилося, шляхом од Пирятина пробiгла здрочена череда, а далi вигулькнула наша старцiвська низка, люди й прийняли череду та нас за татар. Старцi одмагалися, одхрещувалися, казали, буцiм призвiдцею до грабункiв був я. «Вiн здоровий, вiн у нас за ватага». І мене побили немилосердно, i я не мiг те биття нiкому одреваншувати, хоч сердитий був страшенно, й вперше налаяв старцiв. Надто ж мене розiзлило, що старцi не заступилися за мене в Пирятинi, коли я справдi потребував iхньоi допомоги. В мiстi один темний чоловiк, – головатий, ще й голова та приплюснута зверху, й рот вузький та довгий, неначе вирiзано з кавуна велику-велику скибку, – видавав себе за пророка, баламутив людей, провiщав iм Содом, близький прихiд Антихриста i всiлякi напастi; люди вiрили, боялися й покинули робити, i я привселюдно вступив з ним у спiр i перемiг. Знадобилися тут менi вельми проповiдi отця Симеона про Антихриста, котрий вiдступить вiд Бога, i ангел-хранитель його покине, але буде те ще не скоро – бiльше як через триста лiт, коли люди нароблять грiхiв стiльки, що земля iх вже не зможе вмiстити; але перед цим буде багато великих провiщень; свiт потьмянiе, сонце свiтитиме чорне, i появиться на небi ангел з оголеною шаблею. Я сказав людям, щоб не вiрили псевдопророку, й покепкував над ним, i люди повiрили менi й прогнали того лукавого чоловiка. А вночi злiсник той, котрий видавав себе за пророка, та два його пiдбрехачi пробралися до кошари, де ми спали, й накинулися на мене. Я вiдбивався, кликав на помiч старцiв, але вони не вiдгукнулися. Однi повпивалися надармiвщину – пирятинцi пригощали iх з радостi, що звiльнилися вiд напастi, – iншi причаiлися й мовчали. Я знаю, чому вони мовчали. Вони заздрили, що я не калiка, що вчений, що маю рiд i родину й можу туди повернутися, якщо захочу. Немае в свiтi нiчого страшнiшого вiд заздростi людськоi. І я тодi подумав, що серед убогих людей, зовсiм убогих, правди немае. Сама убогiсть не робить людину вiльною та мудрою, i доброю також, убогiсть точить людину, як шашiль, i прогризае дiрку в душi, в яку студять холоднi вiтри. Справжнiй пророк мого народу появиться, – якщо таки появиться, – не в убогiй одежi, бо де убога одежа, там i думки убогi, – але й не в шатах пишних, появиться вiн… І тут моя думка зашпортуеться, наштовхуеться на камiнне мурування. Появиться з нашоi академii? Але однiеi вченостi мало. До неi потрiбно ще щось, а що – не знаю. Сила та мужнiсть? Але скiльки iх, мужнiх, вiдважних, пiдносило над своiми головами прапори, скiльки iнших смiливцiв злiталося до них, i все те намарно. Чого, чого не вистачае моему краевi, яке прокляття лежить на ньому й за вiщо?

Наступного ранку ми вийшли з Пирятина, i, мабуть, у покару старцям за iхнi злi вчинки, нагнала нас ополуднi буря, й була вона така страшна, як саме пришестя Антихриста, нiчого страшнiшого я ще не бачив i, дасть Бог, не побачу бiльше нiколи. Вона крутила кущi, ламала сади, носила людей поверх дерев i перекидала вози з снопами. Буря застала нас за кiлькасот сажнiв од великого хутора, женцi там саме жали просо, розметала всiх; хто тримався за стерню i вiтру пiд себе не пiдпустив, той зацiлiв, а тих, хто намагався втекти, понесла за собою. Хурiя розкрила всi три бабинцi хутiрськоi церквицi, а дзвони позакидала в стернi, вони летiли й гули на льоту, – на один я потiм наткнувся бiля дороги, вiн трiснув навскiс, як гарбуз, – розкрила половину стрiх у хуторi й повалила кiлька клунь та хлiвiв. Пройшла вона смугою i нас зачепила тiль-тiль, кiлька старцiв погубили торби, брилi та палицi, з одного здерла свиту, кiлька чоловiк, i я серед них, понабивали об землю гулi, й налякалися ми страшенно. Я лежав у канавцi бiля дороги, накривши голову свитою, й, не вмовкаючи, читав молитви, над головою крутило i вило, i втихло, лише коли я прочитав «Богородицю». Свiт вияснився, i ми возрадувалися, а далi старцi почали дорiкати менi, що це я накликав таке нещастя. І тодi я не пiшов з ними далi, а повернув назад i, обминувши Пирятин, попрямував на Прилуки.

Пiсля старцiвськоi волi-неволi вiдчув справжню волю, iду й спiваю, i вiльний вiтер ворушить менi волосся – бриля я зняв i почепив на цiпок. Цей самий вiтер потужно й мiрно обертае крила шести вiтрякiв, якi вишикувалися на горбi за хуторами, вiтряки махають крильми, кличуть мене до себе. Крайнiй з правого боку – найбiльший, двоповерховий, восьмипарний, поставлений на пнищi велетенського дуба, шапку повертають двома дишелями, на крилах – парусовi вiтрила. Зробив господар того млина як лялечку, на замилування людям i в пам’ять собi. Бiля нього найдужче витовчено траву: там збираються помольцi всiх шести вiтрякiв. Про млини, про iхнього майстра я довiдався вiд них, був запрошений пiд одного воза, де розташувалися трое чоловiкiв i двое жiнок, що приiхали по мливо, вони переобiдували хлiбом з салом та часником i пригощали мене. Над моею головою в драбинах воза глибоко, нутром, зiтхали воли, жували горохвянку, i потеруха сипалася менi за шию, але то нiчого, це чистi з’iдини. Там, пiд возом, я довiдався, що всi шiсть млинiв – жоден не схожий на iншого – зробив своiми руками старий Василь Мед, кожному синовi по млину. Тодi ще край цей був багатий i людний, i вiд помольцiв не було вiдбою: iхали сюди молоти, дерти, бити олiю, iхали неначе на ярмарок й просто так – погомонiти, довiдатися, що дiеться в свiтi, а дiвчата – подивитись на гарних мельниченкiв!

Ой пiду я до млина
До дiрявого,
Чи не стрiну Василя
Кучерявого.

Наймолодший з Медiв справдi був кучерявий.

Веселе то було мiсце, веселi млини, веселi часи. Але часи перемiнилися, Василь Мед помер, а всi його шестеро синiв погинули. Тепер у шести вiтряках порядкують вдови та iхнi недорослi дiти, iм важко впоратися з вiтрами, бо й вiтри посуворiшали, i iх аж шiсть: турецький, молдавський, ляський, литвин, москаль, донський, – i всi рвуть млини з припонiв, а млини ветшають i мливо стае гiрше, сiдае в хлiбi на закальцi та глевтявiе, через те помольцi все частiше обминають шiсть вiтрякiв та iдуть далi, до Пирятина. Я перебув шiсть днiв бiля тих млинiв, читав помольцям псалми, допомагав удовам повертати проти вiтру iхнi важкi млини i носити мiшки. Скажу правду, робота та не по менi. І обливалося слiзьми мое серце, коли дивився на молоденьких, на тоненьких нiжках Медiв, зiгнутих пiд вагою важких, припорошених бiлим iнеем борошна лантухiв. Думав, чи не залишитися менi в шести млинах, але чим я, хирлявий i незвичний до роботи, запоможу шести родинам, якi падають у все бiльше зубожiння. Врожай був поганенький, люди мелють рiдко, осьмачка жита коштуе пiвтора золотих!

Останнiй день я вже мiшки не носив, а поправ у ставочку й висушив свою мiзерiю – бруду не переношу, – пообiдав з мельничками й попрощався з ними. Обiдали ми тут же, бiля ставочка, живуть Меди однiею родиною, семеро жiнок i двi дюжини дiток – найстаршому шiстнадцять годочкiв, а далi така дрiбнота, що тiльки бiлiють змитi голiвоньки та свiтять оченята. «Оце, свiте, така твоя правда, – думав я, – оце, Украiно, твоя доля; ростиш дiти, а iх вигублюють, а iх забирають до чужого вiйська, йдуть вони в найми, працюють на своiх i чужих панiв, i нiколи iм помислити за себе та надумати собi кращоi долi. Свiте мiй! Який ти широкий, ясний та жорстокий, який незрозумiлий, i не осягнути тебе нiякою книжною наукою».

Йшов я того дня довго, сягнув села великого й багатого, Іванiвкою званого, й прожив у тому селi два тижнi, бо був прикоханий попом тамтешнiм, грамотним чоловiком, пiсля кожноi вiдправи вiн читав селянам на папертi «Бесiди Златоуста», а що лiта мав поважнi i втомлювався, попросив почитати мене. Я читав неквапливо, розбiрливо й сподобався селянам.

Проведенi в Іванiвцi днi були для мене чи не найкращими тiеi осенi. А далi потрапив я в пасмугу важку, чорну, часом навiть погибельну. Мабуть, пустився в путь при якiйсь лихiй годинi.

Наступного дня випало менi ночувати в хатi, де помирала дитина; загубила ii мироносиця: напувала свяченою водою, а грудi давати не велiла, коли ж дозволила, дитя грудi не взяло, пiсля того, як дитя померло, прорекла спокiйно: «Бог дав, Бог i взяв». Менi б промовчати, а я сказав, що то доконала дитину вона i що iй лiкувати дiтей не належить. Мироносиця почала голосити й накликати на мене всiлякi напастi, а тодi поприбiгали сусiди, почали тусати й шарпати мене, а спала з розуму вiд горя мати дитини линула на мене окрiп, добре, що попала тiльки на одежу та на руку, i я втiкав городами до лiсу i потiм не мiг заночувати в жодному селi, бо чорна слава, пущена мироносицею, летiла поперед мене. Вiддихався аж у Лубнах. Там я замешкав довше – найнявся на кiлька днiв у пiдпомiчники до городового писаря, бо той зашився з паперами без писарчукiв, якi, обое, втекли iз-за писаревоi лютостi, – й там же на мене звалилася тяжка пригода. Повертався якось надвечiрком вiд Сули, куди ходив подивитися, як тягають волоки рибалки, й зустрiлися менi трое стрiльцiв з залоги, яка стоiть у ратушi. Ранiше, при Хмельницькому, така залога стояла лише в Киевi, тепер iх понаставляно по багатьох мiстах. Кого вони охороняють i вiд кого, ми не знаемо, тiльки здогадуемося.

Були цi стрiльцi втомленi й байдужi, брели повiльно. Я звик до них у Москвi, i вони не викликали в мене нi подиву, нi зацiкавлення. Вони вже майже минули мене, й раптом крайнiй вiд мене злiва, високий, вузьколиций, зупинився i вказав на мене кiстлявим пальцем:

– Це не вiн?

– Схожий, – мовив iнший, плечистий, довгорукий.

– Тодi ходiмо з нами, – сказав високий.

Я не злякався, хоч нiчого й не розумiв.

– Куди й за вiщо ви хочете мене вести? – запитав iх по-росiйськи. Не знаю, чому я заговорив по-росiйськи, либонь, це сталося мимовiльно – у вiдповiдь на росiйську мову, а може, спрацював на захист i мiй розум.

Стрiльцi спантеличилися:

– Хто ти? Де навчився говорити по-нашому?

– Бо я москвитянин, – тепер вже з потаемною думкою на свiй захист збрехав я. – Вiд боярина Ртищева… А що робите ви? Когось шукаете?

– Ловимо пiдбурювачiв, бандитiв-дорошенкiвцiв, – вiдказав рукатий.

– Чому ви? Хiба тут нiкому це зробити?

– Ми зробимо краще. Та й ми не довiряемо цим…

Стрiльцi пiшли. А я довго стояв, проте дивився не вслiд iм, а собi пiд ноги.

Ця зустрiч мала б послужити менi пересторогою. Чоловiк я в цiм краi новий, одяг мiй теж не схожий на тутешнiй…

Не послужила. Через два днi мене схопили на базарi городовi козаки. Закинули до в’язницi й допитували багато разiв, якоi сторони я житель i вiри якоi, я казав те, що е, менi не вiрили, бо ж не мiг пояснити, куди i в якiй справi йду та чого хочу. Якби ж то я знав, чого хочу i чого шукаю. Я iм сказав: шукаю себе, i вони запiдозрили в менi велику хитрiсть та неправдивiсть. Двiчi мене били, соцький на допитi кiлька разiв ударив кулаком, один його удар упав на вухо, воно залилося сукровицею й дзвенить i досi.

Я нiчого не мiг сказати на iхнi безглуздi щодо мене запитання, замовк i не розтуляв рота. Я був подавлений, розбитий, понiвечений, до цього я ще не знав до кiнця, яка безправна людина, не знав, що ii можуть звинуватити в будь-чому, можуть не вiрити жодному ii слову i мати ii за нiщо. Я думав, що людина – Боже створiння й освячена Богом, що й справдi жодна волосина не впаде з ii голови, а тут кожноi митi могли одтяти голову – i нiхто за тебе не заступиться, не помiтить того. Я знав, я бачив, що свiт несправедливий, вiн таким був, таким е, а чи стане коли-небудь справедливим – невiдомо. Й де ii, справедливостi, шукати? В чому? Я кипiв люттю й знав, що не можу виплеснути ii, бо сама лють, шалене обстоювання себе можуть привести до загибелi, й мусив коритися, мусив мовчати. О нiкчемнiсть людського iснування, о всесилля закону, який освячуе беззаконня!

Мене випустили по кiлькох днях. Пiдбурювачi виявилися людьми шляхетнiшими за моiх тюремникiв, вони надiслали цидулу, в якiй обсмiяли городову старшину й переконливо довели, що в мiстi побували саме вони. Та й я почав домагатися, щоб послали козака до мене додому: таким чином вони дознають, що я чоловiк не дорошенкiвськоi сторони, а також, хто я такий. На дорогу менi надавали стусанiв i випхнули за браму. Ще менi наказали в цьому мiстi бiльше свого виду не появляти.

Я подався геть, але невдачi й далi переслiдували мене. Й ще чимало пригод, уже дрiбнiших, упало на мене, а далi почалася сквира, й земля закам’янiла груддям, настали холоди i настала для мене велика скрута. Нарештi в одному селi я трохи одiспався в теплi; в господаря захворiла дружина, i я пiдрядився читати бiля неi молитви, й запарював iй чай на липовому цвiтi, на звiробоi та материнцi; господиня пiдвелася, й чоловiк той дав менi цебер меду – був вiн пасiчником, – i так, з тим цебром у руках, я й пiшов вiд нього. В дорозi застала мене хурiя, я намок i обмерз, i ледве добився до придорожньоi корчми. Хоч стояла пiзня пора, там гуляли по хрестинах дядьки, вони вже пропилися до решти, i я заставив за них шинкаревi цебер меду, бо були привiтнi та добрi, й посадовили до себе, та одiгрiвали гарячими книшами, i я чи не вперше на вiку випив пiвкорчика горiлки, вiд того сп’янiв, а що вже далi було, пам’ятаю погано. Мабуть, розказував про Москву, про вчителiв своiх, i плiв усiляких нiсенiтниць, бо смiялися пияки довкола до гикавки, – це пам’ятаю.

І вийшло, що нарозказував я не тiльки на смiх, а й у користь собi. Бо вранцi кiлькоро пиякiв зiйшлись похмелитися й порадили менi пiти на Титiв хутiр та найнятися на зиму в учителi: Бережанська, панi бунчукова, казали вони, шукае собi вчителя, прогнала кiлькох, якi ходили найматися, може, вiзьме мене. Я пiшов без надii. Панi Дарiя Бережанська – жiнка рокiв тридцяти п’яти – сорока, висока на зрiст, статна, вже ледь розповнiла, вродлива, i врода та крупна, важка: високе чоло, великий нiс, великi губи, брови чорнi, густi, розлетистi, – сама владна й строга, зустрiла мене суворо, довго розпитувала, хто я такий i що вмiю. Я розповiв щиросердо: вивчав у Киiвському колегiумi всi науки, окрiм теологii; через що й не став попом, та того й не прагнув, понад шiсть лiт жив у Москвi при монастирi, переписував книги святi й свiтськi, i все iнше розповiв, i про мандрiвку свою, навiть про старцiв та мироносицю на хуторi розказав. На запитання, чи п’ю, почервонiв i вiдповiв, що вчора увечерi вперше випив у корчмi пiвкорчика горiлки, бо замерзав. Панi Дарiя, як менi видалося (а я людськi душi прочитувати вмiю, людськi порухи вловлювати також, дарма люди грубi та лихi вважають, що я нитiю перед ними з малоумства, я нитiю з iхнього нахабства), залишилася задоволеною мною, хоч на закiнчення сказала: «Ну, побачимо. Шануйся, то й не прожену». Хутiр панi бунчуковоi багатий: хата з прибудовою на шiсть кiмнат, кiлька комор, чуланiв i чуланчикiв, i двi рубленi комори, i хата для челядi, клунi, стодоли, обори, сажi, – все це огороджено одним парканом понад яром, у якому гребля надержуе став величезний, ще й два млини по той бiк яру, далi поле, бiр сосновий, теж Бережанськоi, i за лiсом сiнокiс. Розповiдають: пан бунчуковий, коли йому було пiд сорок, одружився на дочцi бiдного чоботаря, берiг свою дружину й лелiяв, бо свою молодiсть проциндрив у гульках i пиятиках, а потiм щось прокинулося в немолодому серцi, – ми завжди дорожимо тим, чого майже не лишилося, – тепер надолужував родинним затишком; дружина небавом взяла над ним гору, потроху перебрала провiд у сiм’i, а потiм i в господарствi. Напочатку тримав вiн ii пiд замком, вся його кiмната завiшана шаблями та рушницями, пiстолями i ятаганами, шкурами вбитих ним самим ведмедiв, оленячими головами, все те на пострах iй та можливим зальотникам, завiв злющих-презлющих псiв-вовкодавiв, якi тягали по дротинi, прибитiй у саду, попiд вiкнами Дарiiноi кiмнати, важкi ланцюги й хрипко гавкали. Та одного ранку пан Бережанський прокинувся й побачив, що всi собаки висять на тiй-таки дротинi i вже подубiли. Вiн страшенно злякався, надто через те, що собаки вночi не гавкали. Панi Дарiя пiдiйшла до вiкна, стала бiля нього, подивилася, знизала плечима:

– Може, воно й на краще. Одна з’iжа, й спати не давали.

З того дня пан Бережанський мовби осiв i став усихати. Був вiн неначе мiцний корч, а перетворився на маленького трухлявого пенька. В ньому не лишилося нiчого, опрiч пiдозрiливостi й сльозливостi, дрiб’язково вистежував дружину, дрiб’язково дорiкав i вимолював любовi та ласки. Вона на них для нього вже була нездатна. Одначе нiхто не мiг сказати про неi як про нецноту, нiхто нiколи не запопав на грiховному вчинку, та й не було поблизу чоловiка чи парубка, який пiдiйшов би пiд мислi гордовитiй, владнiй панi бунчуковiй. Вона завела нових собак-сторожiв, вночi, лише з одним наймитом, що тримав лiхтаря, виходила з рушницею до стайнi, якщо там сполохано били конi, й проганяла ласку, яка пила кiнський пiт i заплiтала коням гриви, що iх не розчесати нiякими гребенями, проганяла пострiлом вовкiв, якi вили на ставу або на греблi, владарювала круто, вмiло, вправно. Хiба що iнодi, на ярмарок чи на велике храмове свято, iздила в Миргород, челядники шепотiлися, що там вона зустрiчаеться з Стецьком, нинiшнiм сорочинським сотником, який колись був у неi закоханий, а тепер сам одружений на багачцi – рябiй Явдосi. Так воно чи нi, достеменно сказати нiхто не мiг, та й не намагався, надто пам’ятаючи отих повiшаних на дротi псiв. А сутужила, владарювала Дарiя для двох синiв, одному сповнилося десять лiт, другому сiм. Пан бунчужний помер минулого лiта. За рiк до його смертi Дарiя привезла свою сестру Ориську, вельми схожу на неi, проте дрiбнiшу зростом, худорляву, довголицю, з великими голубими очима, кругленьким, значно меншим, нiж у Дарii, обличчям i брiвками-шнурочками, нiбито вдову, але челядь мала про те Орисьчине вдiвство думку iншу – вдiвство солом’яне. Одначе про те майже не говорили. Розумiли, що Дарiя подiбних розмов не пробачить, що гомонiти про таке вельми небезпечно. Невiдомо, яке вдiвство мала Ориська, але була вона безтурботною та веселою, примхливою, а пiд настрiй до всiх привiтною, ii тонкий голосок дзвенить то у вiтальнi, то на ганку, то бiля обори, й пiснi все веселi. Одного разу я iй пiдспiвав, i вийшло дуже до ладу, аж заслухалася Дарiя; з того спiву все й почалося, але про те потiм.

Як я вже сказав, хлопчикiв у Дарii було два, вчити мав старшенького, якому пiшов одинадцятий рiк, меншенький, котрому сповнилося сiм, був, на думку матерi, до навчання ще малий, до того ж вiн заiкався. А поза тим по-справжньому вдатний був до науки меншенький, Тишко, а старший, Ганджа, головатий, мiцний, упертий, важкодухий, учитися не хотiв, вiн мрiяв про вiйсько, про вiйну i казав, що всi оцi псалми й часослови йому нi до чого, а всiлякi постнi трiоди нехай учать дяки, бо вони люблять постувати. Отако ми й сидiли бiля груби теплоi, кахляноi; я читав i рахував з Ганджею, котрий робив усе те неохоче, а Тишко, довгошиiй, з нервовими очима, слухав збоку, а потiм враз: «А я вже знаю. Хочете, перекажу». Ганджа бликав з-пiд лоба чорними очима, часом дiставав свого меншого брата кулаком. З Ганджею ми жили, як двi ворожi держави, якi, одначе, уклали пакт про мир – Дарiя його двiчi побила й наказала: якщо не слухатиметься – не пустить до коней i шапку козацьку одбере, – проте з часом вiн пройнявся до мене якщо не повагою, то деякою уважливiстю – пiдкорив я його «Римськими дiяннями», оповiдями про Александра Македонського та царя Дарiя (реготiвся, що царя було звати так само, як його матiр), про Ганнiбала та Юлiя Цезаря. Тишко ж прив’язався до мене, i я, признаюся, полюбив його, трохи невдатного, але спостережливого, тонкого, прудкого мислями i нiжками (важко йому буде жити в свiтi), проте остерiгався одкривати йому серце, хоч воно й лелiло любов’ю, бо ж знав, що з того нiякого добра не буде, а також пам’ятав настанови отця Симеона, надто «Проти батькiв, якi псують дiтей», хоч я й не батько Тишковi, але вiн i справдi надто тонкосльозий, надто тонкi струночки мае в серцi, коб ще дужче не зтоншити iх. Особливо любив Тишко слухати казки, а також оповiдi про далекi краi, про давнi часи, про дивовижних звiрiв i людей, i я часто оповiдав про те, маючи добру пам’ять i видлубуючи прочитанi колись iсторii одну по однiй. Те любили слухати також Дарiя i Ориська, i часто в довгi зимовi вечори при свiтлi лампи ми сидiли тiсним гуртиком бiля грубки, в якiй пострiлювали живицею сосновi дрова, i я вiв довгi оповiдi або щось читав. Ганджа iнодi слухав, а iнодi йшов до колишньоi батьковоi кiмнати (якщо дозволяла Дарiя) i розглядав рушницi, шаблi, ятагани, часом забувався й щось вигукував – очевидно, з кимось воював.

Так ми сидiли майже щовечора, я розповiдав, здебiльшого для Тишка, але таке, щоб i обом жiнкам було цiкаво, а сам нишком спостерiгав за ними й думав про них. Спочатку думав бiльше про Дарiю, а про Ориську менше, а потiм навпаки. Дарiя була строга й холодно-неприступна, кидала якесь зауваження, але бiльше мовчала, вона цiдила слова крiзь ледь розтуленi губи, але я звiдкiлясь здогадувався, що тi губи гарячi й що всерединi це iнша жiнка – палка, жаска, тривожна й, мабуть, нiжна водночас (що не виключало крутостi вдачi, навпаки, дивовижно поеднувалося), але так склалася ii доля, що оте нiжне, жаске вона заховала далеко-далеко, а суворе, крижане лишилося на поверхнi. Я вловлював усе те мислю, i тiльки трохи серцем, як жiнка вона чомусь мене не хвилювала, й зовсiм не через те, що була господинею, а я найнятим за грошi учителем, майже челядником, просто ця жiнка була не пiд моi мислi.

Ориська була рiшуче не схожа на неi. В нiй не було нi сувороi розсудливостi, нi якихось iнших високих людських чеснот, якi вельми потрiбнi людинi на ii довгiй життевiй дорозi, а лише пустотливiсть, легковажнiсть, ще й вередливiсть, i лукава жiноча пiдступнiсть; й те не давало менi спокою, дивно хвилювало, а розум менi холодно карбував, що нiчого справжнього в цiй жiнцi немае. Та ми рiдко коли слухаемося розуму. При коливаннi свiч Орисьчинi очi дивно мiнилися i свiтилися, i я якось подумав, що це очi блудливоi жiнки, мене обсипало жаром i водночас це вiдкриття засмутило мене.

Інодi до нашого гурту долучався ще хтось: кравець, який обшивав взимi родину, – Дарii i Орисьцi вiн пошив бiленькi, до зборки, кожушки, хлопцям – кожушки маленькi, жовтi, i менi також пошив великого темного кожуха, в якого я пiрнав, наче в невтоптаний стiг, – якийсь дiдич, що приiхав перевiдати сусiдiв, чи ще хтось. Траплялося, посиденьки переносили до челядницькоi – це коли дерли пiр’я. Бережанська тримала силу-силенну качок, якi влiтку вигулювалися на ставку, i пiр’я продавала на весняному ярмарковi, а що робота та – дерти пiр’я – тонка, обридлива, мала наглядати за челядницями i за пряхами та гаптувальницями також, коли пряли тонку пряжу i гаптували сорочки. Кравець i всi найманi з сторони майстри до вiтальнi допускалися, а челядницi нi. Хоч i утискiв якихось iм вiд господинi не було, i харч споживали той-таки, що й ми, хiба що нам подавали варення до чаю – та сметани до вареникiв сипали в горщики бiльше. Любила панi Дарiя, а тим бiльше Ориська, вишнiвку, велетенськi сулii стояли на всiх вiкнах, рубiновий сiк свiтився в променях чистого, холодного зимового сонця, а бульбашки, якi пiднiмалися з дна, були схожi на перли. Дарiя випивала одну-двi чарки, Ориська ж пила, поки не вiдставляла карафу сестра, а випивши, починала смiятися й жартувати, й з кого б то? Звичайно, з мене. Вона смiялася над моею вахлакуватiстю, незграбнiстю, над звичкою розтуляти рота, над тим, що нiчого не п’ю, навiть наливки, й що не заграю до челядниць. Дарiя сидiла хоч строга, але теж ледь-ледь усмiхнена.

– Ти б он догаптувала сорочку, яку розпочала ще до Пречистоi, – намагалася вгамувати сестру.

Чи я в мужа не жона,
Чи не господиня —
Сiм день хати не мела,
Смiття не носила, —

вiдповiдала Ориська пiснею. – Ось вiн теж нiчого не робить, – камiнець у мiй город.

– Як то не робить, – заступалася Дарiя.

– А що вiн робить? Язиком меле – й квит, – i заливалася смiхом. – Йому б у монахи… Але й туди йому зась. Вiн до дiвчат ласий, тiльки боiться iх. По очах бачу. Вiн i на мене поглядае котиком-мурчиком. Правда ж, Дорофiю? Вiн думае, як я з ним повсякчас зажартовую, то на мене й можна дивитися такими очима…

Ти думаеш, дурню,
Що я тебе люблю, —
А я тебе, дурню,
Словами голублю, —

виспiвувала.

Сидiла проти вогню чорнява, розчервонiла, гарна, дратувала мене немилосердно, це я вже не мiг по ночах спати й молився запекло та нервово. Інодi менi здавалося, що Ориська мене мае нi за що, iнодi здавалося, що вона така близька, доступна: простягни руку – i вже вона твоя. Бо то для чого отi загадковi позирки, для чого так високо пiдв’язана плахта й закочена сорочка, з-пiд якоi виглядають пружнi, може, трохи затовстi як для такоi лозинистоi жiнки, ноги. Часом я починав думати розжареним розумом, що, може, ота гнучкiсть, отi ноги – i е вiнцем життя людського, всiма багатствами свiту, що вiн починаеться i кiнчаеться на них, що й шукати бiльше нiчого, але щось не погоджувалося в менi, я читав собi слова апостольськi й знаходив опертя в них та трохи заспокоювався. Але надходив вечiр, подавали чай, а пiсля чаю усi всiдалися довкола грубки, й усе починалося спочатку. Бачу як нинi: гоготять у грубцi дрова, стукотять на карнизi, на кахлях, дзигарi у виглядi панiкадила, i справжня лампада горить у кутку неяскравим свiтлом, а ми всi в зручних фотелях повсiдалися в кружок. У кiмнатi затишно, гарно: на вiкнах занавiски на кiльцях, стiни свiтлицi оббитi шкiрою, лавки обкладенi сукнами, а годинник стукае й стукае, а я розповiдаю притчу Соломонову про царя египетського та про його двох дочок, одну красуню, а другу негарну, за негарною цар дае все свое багатство, а за красунею нiчого, й одразу мене з тiеi евангельськоi розповiдi збивае Ориська, – повертае усе на земне, на плотське, та ще й на нинiшне наше життя:

– А ти, Дорофiю, яку б вибрав, ту, за котрою багатство, чи в якоi краса?

Я шарiюся, бурмочу щось i збиваюся з розповiдi. А Ориська сидить навпроти мене, грае гемонськими очима, аж пропiкае ними до кiсток. І Дарiя усмiхаеться: iй чомусь також подобаються сестринi кпини над моею цнотою.

– А якби ми з Дарiею були царськi дочки, отакi, як е, котру б з нас вибрав? – регочеться Ориська.

Дарiя раптом спалахуе рум’янцями, пiдводиться й каже строго:

– Ну, ти допатякаешся. Негоже так пасiювати й збиткуватися з парубка. Ходiмо спати.

Другого лютого, на Стрiтення, – цей день я запам’ятав добре, – поiхали ми з Ориською у Миргород на ярмарок. Не мали чогось особливого прикупляти, просто так забаглося Орисьцi. Поiхали вороним з свiтлиною, пiдгаром, коником, запряженим у сани-козирки, сани я добре вимостив сiном, вкрив килимком, на ноги поклали вовчого кожуха. Козирки – то сани на двох, сидiти доводиться плече в плече, коли ж сани iшли в затоки, то Ориська налягала плечем на мене, то я на неi, й тодi вона голосно реготiлася. Вона ж правила й коником, i трохи сердилася, що вiн такий – неграй (то Дарiя наказала впрягти найплохiшого, перегодованого салотряса-коника, зважаючи на Орисьчин норов i хiть до швидкоi iзди), всю дорогу пiдхльоскувала його короткою, на довгiм вишневiм батожильнi пугою. Казилася вона й на ярмарку, зажартовувала з крамарями, повела мене на той край, де продавали бугаiв, i смикала iх за вправленi в нiздрi кiльця, й очi бугаiв тодi наливалися кров’ю, а один пiшов задки й потягнув за собою воза, i дядько, який продавав бугая, розгнiвався не в жарт. Купила Ориська собi та Дарii по новiй, заморськiй, шовковiй хустцi, купила чобiтки зеленi козловi, купила племiнникам гостинцiв, а потiм захотiлося iй яблучок, якi тiтка продавала з пiдрешiтка – дотримала до цiеi пори. Купила iх кiлька, двое чи трое з’iла сама, стiльки ж простягла на долонi менi, – яблучка були невеликi, зимницi, а коли я хотiв узяти, раптом засмiялася й вкинула собi за пазуху.

– Дiстанеш – будуть твоi.

Як би я там мiг iх дiстати! Та й, зрозумiло, це лише жарт. Одначе думав про те весь час, поки ходили по ярмарку й обiдали в корчмi, де Ориська змушувала мене випити калганiвки, але я не схотiв. Далi дивилися спудеiв на помостi, вони зiграли двi iнтермедiйки; одну про хвастовитого нiмця, який побив ворогiв, а виявилося, що то – отара баранiв, i про вченого сина, який читае латинь свиням, i вони розбiгаються. Отак i я мiг би ходити по ярмарках i грати то сина блудного, то нiмця, а може, я i е отой блудний син, який i вiтцiвщину втратив, i не знайшов нiчого? При тих думках я не забував про яблучка, та й Ориська нагадувала про них раз по раз, i дорогою назад ми розпасiювалися i я почав домагатися тих яблучок, а Ориська смiялася:

– Ти, Дорофiю, так i помреш, не скуштувавши цих яблук.

Ми жирували в санчатах, змицькали пiд собою килимка, трохи не згубили кожуха, яким вкривали ноги, й не помiтили, як розгулялася вiхола. Потiм, коли помiтили, спочатку й вiхола нас веселила, а далi я трохи занепокоiвся, Ориська ж довго на те не зважала; стривожилася й вона, коли я скочив з саней, пробiг з пiвгонiв поруч коника й, вернувшись, сказав, що дороги немае. І справдi, ми iхали цiлиною. А довкола мело й крутило, i снiг закидав козирки. Ми юртували, смикалися, сперечалися, куди iхати, пригадували, з якоi сторони вiяв вiтер, – i не могли пригадати. Коли коник став раз, а далi вдруге, Ориська злякалася й навiть почала волати, що то я винен: я розжирував обох i вiдволiк ii увагу, а мусив пильнувати, чоловiк таки ж. «Та який з тебе чоловiк, роби щось, не сиди!..» А що мав робити? Знову злiз iз саней, взяв коня у повiд i повiв. То менi здавалося, що йду круто вгору, то буцiм стрiмко iдемо пiд гору, то провалювався в снiг глибоко, то з’iжджав на скрижанiлi нальоди, з яких свiжий снiг змiтало, а старий стужавiв так, що тримав коня. По такому замету й виiхав на дорогу, впiзнав ii по намотаних на пруття, ввiткнутих у снiг вiхтях. Чия то добра душа iх повтикала, пошли йому, Боже, добра всякого й щастя.

Проте це виявилася не наша дорога, а зовсiм iнша, вона вивела нас до села Пiскувате, й там мусили ночувати, бо кiнь вибився iз сил, а додому, до хутора, було верст двадцять. Ми довго ганяли тарани пiд злиденною корчмою на краю села, аж поки старий еврей вiдчинив ворота, але допомогти випрягти не захотiв, i мусив випрягати я сам, а руки поклякли, й не мiг я розв’язати нi супонi, нi черезсiдельника, й виморився та рознервувався так, що ледве не розплакався, вже менi сльози билися в горлi, а тодi впав навколiшки та якось таки приноровився зубами розслабити, а далi й розв’язати заледенiлого ремiнного вузлика.

Корчмарка сказала, що iсти немае нiчого, печi вона не топила – заiзду нiякого, – а тiльки грубу, скапарили собi того-сього, але й грубу розпалювати пiзно, одчинила чуланчика та кинула на невеликого полика перину, лiжника й одну подушку.

Отак ми й опинилися вдвох на вузенькому полику, на теплiй перинi, – спочатку я сидiв у кутку на ослiнчику бiля слiпачка, який почадiв трохи й погас, а потiм Ориська покликала мене й сказала, щоб не клеiв дурня, бо ж навiть звiдти чуе, як стукотять моi зуби, треба менi роззутися й зiгрiтися, якщо не хочу захопити хвороби. Я лiг бiля неi; але подушка була одна, моя голова лежала на перинi, й лежати було незручно, одначе я швидко зiгрiвся, тiльки боявся поворухнутися. Потроху мiй гнiв на Ориську почав минати, а далi я злякався, бо почув, що вона плаче.

– Чого ти? – запитав.

– Пробач менi, Дорофiю, – мовила крiзь сльози, – то я в усьому винувата: пасiювала, жирувала, а потiм ще й нагримала на тебе; ми обое могли загинути, але ти виявився мужнiм, вивiв на дорогу й врятував нас. – І назвала мене рятiвником i ще якимись гарними словами, i я почав ii втiшати, й моя голова опинилася поруч з ii на однiй подушцi, i те тривало довго, дуже довго, а потiм сталося те, що й мало статися, до чого вже давно йшлося.

І тривало це… не знаю, як сказати, мить чи двi. Шал, палахкотiння, жар, – тривало неймовiрно коротко, i я це розумiв, та й дещо чував з розповiдей, i вже iнший жар – несосвiтенного сорому – обiйняв мене. Я ладен був провалитись крiзь землю, вмерти отут i бути похованим у снiгах без вiдправи, тiльки б не таке, найстиднiше для чоловiка. Гнаний соромом, який доходив до вiдчаю, схопився з полика, вмить одягнувся i рвонувся до дверей.

– Куди ти? – запитала Ориська.

– Зараз… Я зараз, – забурмотiв i вiдсунув засув.

Я йшов по свiжому снiгу – хуртовина вже вщухла, i серце немилосердно стукотiло об моi ребра, й сльози скипалися на вiях. Я йшов пiд похмурим зимовим небом i вже не думав про те, що можу заблудитися, замерзнути, що мене можуть загризти вовки. Я втiкав вiд того мiсця, де, як здавалося менi, оганьбився на вiки вiчнi. Я думав, що найбiльша таiна свiту так i залишилась для мене таiною, а найбiльша насолода – недосяжнiстю, а також про те, що я вже нiколи не доторкнуся до жiночого тiла i просто не осмiлюся вiльно та безтурботно пiдiйти до будь-якоi жiнки.

Я прийшов на хутiр i вельми налякав Дарiю, то бiльше, не мiг нiчого до пуття пояснити, сказав, що ми заблудилися, белькотiв щось про сварку, й Дарiя велiла челядниковi запрягти найкращих коней та летiти на Пiскувате. А я зачинився в своему чуланчику, прикинувся хворим i не виходив звiдти цiлий день. А вночi, опiвночi, до мене прийшла Ориська. Прийшла i лягла поруч, i почала говорити якiсь простi, ласкавi, заспокiйливi слова: мовляв, чого ти, дурнику, втiк, нiчого ж такого не сталося, i ще щось, i сталося знову, але вже iнакше, й тривало до ранку, i було то… але кожен знае про те сам.

Так я дожив до весни. І все частiше почав думати, що, може, оце вона i е, моя остання пристань, може, я й знайшов те, що шукав. Що ще е на землi? Яке пружнiше тiло, яка краса? Де ще е такий вогонь, як у Ориськи? Нi, не за тобою правда, вчителю мiй, отче Симеоне, що «одно зренiе на женщину заражае чоловiка ядом гаспида». Я ось не заразився. І хто б же тодi продовжив людський рiд, якби ми тiльки молилися або рубалися шаблями. От тiльки не знаю, чи кохаю я цю жiнку, а чи все те сотворила заметiль, а також червонi маева на ярмарку, червоний перець низками i все iнше, ярмарок володiе дивовижним чаром захоплювати й обманювати серця. Здаеться, я Ориську не кохаю. То й що? Хiба вся суть у коханнi? Скiльки людей не кохають, а живуть. Так повелiв Бог: спожити те, що вiн послав, залишити дiти… Що ще iнше е на цiй землi? Якби було, його б вже знайшли.

А навiть верховний фiлософ Арiстотель нiчого такого не показав, усi його мудростi виходять одна з одноi i мудростями лишаються. Зароблю грошей, куплю хату i буду, як усi. А всi для чого? – скресае у головi думка. Святе письмо каже: ми живемо, щоб перейти в iнше життя, щоб врятувати свою душу, але ж для чогось ми проходимо по землi, для чогось нас призначено й тут? Бо iнакше б для чого всi оцi розмаiття пущ, звiрiв, оцi вольнii води i голубi небеса! І тiло жiноче, й бентега в серцi, i кохання, яке може поглинути життя, i не одне. Якщо воно справжне, велике… Але я такого кохання не мав i не намагався дурити себе. Ориська гаряча на перинi й така ж гаряча, розбещена, примхлива в життi, а часом i зла, навiть запекла. Заслiпила вона мене спочатку, але i в тiй слiпотi серце мое не взяла в бран i свого не давала. Брала мое на часинку – погратися. І гралася вона не лише з одним моiм серцем. Найдужче ж менi заприкрiло, коли довiдався, що була вона коханкою Бережанського, що спочатку, поки його не пiдкорила Дарiя, брав вiн iх обох, одну за дружину, другу за коханку, вiн одразу звiдкiлясь вiдгадав, хто на що призначений. Дарiя на мене кидала косяки, все гострiшi й гострiшi, i я розумiв, що прийшла пора вибирати. Я мiг залишитись, але це б означало, неначе вiддати себе в неволю, а неволi я не хотiв, мене знову щось почало тиснути i, наче перелiтного птаха, хвилювала весна. Два береги душi моеi почали все дужче розходитись, i я бачив: якщо не виберу, вони розчахнуть мою душу. Залишуся – це не буде вiнцем життя мого, потiм квилитиму й страждатиму, i вже не тiльки через Ориську, а й через самого себе не матиму щастя. Врештi, завмираючи в нестерпнiй незручностi, сказав Орисьцi, що покидаю iх. На подив, Ориська сприйняла мое повiдомлення досить спокiйно, зазначила, що давно помiтила мое сум’яття та неспокiй, що й з нею я вже не такий, як ранiше, хоч i не помiчаю цього сам. Інодi вона ставала надзвичайно проникливою. Перед тим як попрощатися, мав я ще розмову з Дарiею. Сидiла строга, а я стояв перед нею як невдатний школяр, котрий прошпетився.

А може, я прошпетився насправдi?

Дарiя сказала, що може дати за Ориською десятин п’ятнадцять на Вербиному землi i хату, бiльше не дасть, бо мае двох синiв. На Вербиному – це бiля самого села. Такого села я не бачив нiде на Вкраiнi, та, можливо, його, такого, бiльше й немае: хати високi, новi, з гребенями, обкладеними дубовими палицями, з ганками або й кружганками; високi мiцнi паркани, тесовii ворота, велика церква посеред села, а при нiй школа братська, в якiй вчать усе, опрiч фiлософii та богослов’я, i сади яблуневi, що весною плачуть бiло та смiються червоно. Де ще жити, як не в такому селi? Але й ту спокусу я перемiг. Я подякував Дарii за честь i знiяковiв, стояв перед нею, опустивши очi, з розтуленим ротом. Мабуть, той мiй вигляд пiдштовхнув ii до остаточного рiшення.

– А втiм, який з тебе муж i хазяiн, – сказала. – І в наймити ти не годишся. Мабуть, тобi справдi судилося старцiвство. Хоч хтось iнший з таким начинням у головi панував би i прожив щасно.

– Того не вмiю, – пробелькотiв.

– Бачу. Хотiла на дорогу на тебе псiв напустити…

– На тiлi моему шванки… – сказав недоречно: адже вона не могла зрозумiти того.

Дарiя знизала плечима i махнула рукою. Попрощатися з дiтьми вона менi не дозволила.




Роздiл дев’ятнадцятий





I


Султану крiзь сон гупотiли копита. Хан Селiм-Гiрей од того гупотiння давно оглух, не помiчав його. Сорок тисяч татар i п’ятнадцять тисяч яничар мчали заснiженим степом. Це не був звичайний набiг, коли орди йдуть широкою рiкою, розливаються на меншi рiки i потоки, коли ординцi хапають здобич, бранцiв i поспiшають вернутися назад, до головного коша. Тут самовiльне вiдлучення на сто сажнiв каралося смертю. Вже третiй день летiли вони в бiк пiвнiчного вiтру, зупиняючись тiльки на короткi перепочинки, аби погодувати коней та поводити по колу, щоб випорожнилися перед бiгом. Уся орда мчала велетенською колоною по п’ятнадцять коней у ряд, конi пов’язанi ремiнням за гнуздечки, а мотуззям за рiпицi хвостiв, – пiдтягували тих, якi вiдставали. Хто падав з коня, того копита перемелювали в криваве тiсто. В головi колони, одразу за прапором пророка, якого вiз у стременi емiр, та двома зеленими значками з бокiв, зiгнувшись у дугу, аж черкав гостроверхою шапкою закучерявленоi iнеем гриви, скакав нуреддин-солтан, за ним (п’ятнадцять от-аг i ханська гвардiя) полк сейменiв. Снiги попереду орди бiлiли скатертиною, а позаду лежали чорнi, переоранi копитами, парували кiнськими кiзяками – здавалося, там протекла каламутна рiчка. Туди злiталося зi степу гайвороння, кружеляло, падало, скльовувало послiд.

Великий хан великоi орди i престолу Селiм-Гiрей скакав збоку, щоб не затоптали конi. Йому торували путь десятеро вершникiв особистоi охорони – капi-куллу. Хан несамохiть стискував колiна, стьобав коня нагайкою й за мить стискував знову, й вiд того вiн бiг, нiби спутаний. Хан зцiпив зуби, сльози виступили йому з очей, скочувалися по щоках, i гострий, як нiж, вiтер зрiзував iх. Нелюдський бiль народжувався в нозi й розтiкався по всьому тiлу, нанизував Селiм-Гiрея на велетенського списа. Хану здавалося, нiби у правий чобiт хтось насипав жару, ногу пекло й крутило, а в п’яту штрикало, неначе туди ввiйшла зазубрена стрiла й хтось силкувався висмикнути ii. То болiв звичайнiсiнький чиряк. Ногу почало пекти ще в Бахчисараi, а за два днi чиряк дозрiв, шкiра на п’ятi натяглася й стала бiла та лискуча. Невчасно випав хановi цей похiд. Але хiба мiг не скоритися фiрмановi[1 - Фiрман – указ (тур.).], «котрий дае щастя», – прибув од Високого Порогу. Разом з указом Порта прислала почесну шубу, шаблю i соколину шапку. Один тiльки раз спробував не одягнути таку шапку його антецесор[2 - Антецесор – попередник (тур.).] Аадиль-Гiрей – i його кiстки орли порозносили по найвищих кручах Понтiйських гiр, – над ним звершився грiзний закон Фатiха. Селiм-Гiрей любив Порту i ненавидiв ii. Вона дала йому владу, але скувала волю й поставила за його спиною на чати смерть. Вiн ненавидiв султана i любив великого вiзира. Кепрюлю-заде Гiрей зобов’язаний усiм. Втративши батька, гнаний ханськими псами, багато рокiв ховався у горах Черкесii та Румелii, аж поки про те не довiдався Кепрюлю й наказав привезти молодого агу Селiма до себе. Селiм iхав пiд шибеницю, а опинився пiд ханським бунчуком.

Думка про цей похiд зродилася не в Гiреевiй головi. Однак хан вiдае гаразд, що за невдачу доведеться розплачуватись йому, i, либонь, тодi з ним поведуть бесiди не султан i Кепрюлю, а райськi гурii. Проте, здаеться, невдача загубила iхнiй слiд. На початку зими Селiм-Гiрей бiгав швидким сандалом пiд чорними вiтрилами в Адрiанополь до Високого Стремена, й там вони разом з Кепрюлю промацали очима розуму всi можливi несподiванки. Вони таки скинуть проклятих гяурiв козакiв з просторiв всесвiту й одкриють собi шлях до тих краiв. Мудрий, вельми мудрий Кепрюлю-заде: вiн намислив видушити шершнiв у iхньому гнiздi. Нинiшнiй вiзир умiе робити велике з малого: маленькi, похованi по кишенях правовiрних акче спливаються докупи й утворюють велику державну казну, несмiливi думки i думочки сплiтаються докупи й стають великою державною мислю. Багато в нього мудрих радникiв, i тепер ось один з них, паша Сулейман Кегай, радник особливоi ради при султановi – куббе-алти, – вилелiяв чорну квiтку смертi гяурам-козакам. «Там, де не пробiжить ведмiдь, пробiжить лисиця», – вже давно твердить вiн. Ведмедевi, щоправда, не вдалося пробiгти, вiн загруз пiд Ладижином. Й тодi вдалися до лисицi. Бо ж повелитель правовiрних наказав винищити запорозьке кодло будь-якою цiною.

Мудрий радник Сулейман Кегай вивiдав, що першого сiчня всi козаки збираються докупи, другого – обирають нову старшину й тодi п’ють чорно. Кепрюлю, зачувши те, сказав: «Це день, посланий нам Аллахом. Треба непомiтно, птахами пролетiти степ, вистинати сторожу, оточити Сiч, щоб звiдти не вилетiло й духу, i вiддати п’яних гяурiв суворому й безпощадному мечу». Кепрюлю наказав не скупчувати всi орди, а взяти найкращих воiнiв гiр i степу, а яничарiв для походу одбирав сам. Все врахував великий вiзир, все виважив, одначе i йому невiдомi божi помисли та забаганки: сiм минулих зим степи дзвенiли, як пересохлi бубни, й несподiвано iх укрили глибокi снiги. Аллах стелив пiд ноги правовiрних непорочний, але важкий килим, посилав iм ще одне випробування. А може, завалив снiгами степи бог невiрних? Але немае таких перепон, яких би не здолали правовiрнi пiд прапором пророка!

Все складалося так, як намислили Кепрюлю i Сулейман Кегай i як напророкував знаменитий астролог Галiб-бей. От тiльки клятий чиряк. Ще б два днi… Лiкарi б привезли з моря свiжих морських трав, котрi розм’якшують шкiру й висмоктують гнiй. Але гидотна болячка не хотiла чекати кiнця великого походу.

Другим чиряком у цьому набiгу для хана, тiльки вже не на нозi, а на душi, були яничари. Таки треба було вмовити Кепрюлю, щоб залишив iх у Едiрне. Посадженi на конi, вони волочаться за ордою, як поламанi кантари за небесними колiсницями. Але ж Едiрне послало iх, аби потiм татари не сказали, що самi випили келих звитяги.

Селiм-Гiрея морозило. Ногу пекло вогнем, кожен удар кiнських копит вiддавався болем у п’ятi, а по тiлу повзали крижанi пальцi холоду. Хоч на хановi – тафтяний кафтан i теплий джiупех на хутрi, а поверх ще вовчий кожух, й повстянi рукавицi, i шапка з хутра рудих лисиць, на котрiй поблискували алмази. З кiнських нiздрiв виривалися бiлi хмарки пару, груди коня – геть в iнеi, в iнеi й грива, i кiнчики вух, а сiдельна лука набрала холоду стiльки, що вiн чув його крiзь рукавицю. Холодом вiяло звiдусiль.

Хан iз заздрiстю поглянув на ближчу колону, над якою клубочились важкi випари. Там, в гущi коней, розiгрiтоi кровi, поту й гарячоi сечi тепло. Кiнськi морди пообростали iнеем, iз нiздрiв валувала пара. Густiша, тугiша з нiздрiв тих коней, що йдуть пiд вершниками, й рiдша, прозорiша над тими, якi зараз бiжать упорожнi. Важкий, але теплий дух висить над колоною. Оддалеки здаеться, що то горить пiд кiнськими копитами степ. Інодi зриваеться на iржання якийсь кiнь, i тодi татарин перiщить його короткою нагайкою по кiстлявiй горбоносiй мордi, а далi знову тупiт копит, шерех снiгу, скрип сiдел. Дзвякоту зброi не чути, в татарина все припасовано мiцно.

Праворуч вiд хана зашелестiв бур’ян, з ханським вороним румаком порiвнявся гнiдою кобилою калга-солтан, що вiв у походi орду й то вiдставав, то знову наздоганяв прапор пророка. Дзямбет-Гiрей, швидкий на думку, некепський воiн, хоч трохи занiжений у дитинствi в Стамбулi, прагне показати себе воiном суворим, витривалим, непiдвладним утомi. Мабуть, калга переборюе самого себе. У Селiм-Гiрея, що вирiс на конi в безперестанних утечах та погонях, ноги стерпли й болять у колiнах. Здаеться, до них попiдвiшувано гирi. А як то воно Дзямбету, котрий до своiх двадцяти лiт вилежувався на м’яких стамбульських подушках, подорожував на власному вiтрильнику по Венецiях та Іспанiях. Проте хановi не шкода калги. Йому нiкого не шкода. Вiн не знае, хто з найближчих пiдданцiв його друзi, а хто – вороги. Кому звелено наглядати за ним i потай доносити в Кафу, де стоiть на вiчних чатах могутня султанова залога, готова по першому знаку падишаха виступити й кинути його, хана, в найглибшу ущелину. Так, хан не вiрить навiть Дзямбету, наступнику престолу, бо й вiн став калгою за повелiнням з Адрiанополя. Та й вислужуеться вiн вельми. Правда, зараз це на добро – комусь треба вести колони й давати лад всьому вiйську.

Калга одягнений, як звичайний юзбашi, тiльки зброя в нього коштовнiша та на головi, поверх шапки, – дуван. Калга слабуе на простуднi хвороби й боiться вiтру.

Хан злостиво подумав, що пiсля цього походу калзi доведеться довго випарювати боки: зараз уже обличчя Дзямбет-Гiрея обросло iнеем i схожий вiн на iжака, а що буде далi?!

Дзямбет-Гiрей вигнувся в сiдлi, припав головою до гриви, щоб заглянути хановi в очi, з чорноi дiрки рота, обнизаноi крижаними бурульками, вилетiло разом з парою:

– Яничари падають… Засинають… Треба зупинитися на перепочинок.

Посинiлi вiд холоду, серед бiлоi ворси iнею губи калги ворушилися, наче двi п’явки.

«Знову яничари», – скипiв злiстю хан, але водночас вiдчув якусь полегкiсть: вiддасть велiння на зупинку не з огляду на власний бiль i втому, а на прохання калги. Вiн мрiяв про перепочинок давно, сподiвався, що хоч трохи вщухне бiль. І вже як про щось зовсiм недосяжне й жадане вперше в життi подумав про теплий будинок, нехай би це була навiть хата гяурiв, аби тiльки там мiг роззутися та ще аби лiкар-коновал розрiзав кинджалом чиряк. Але для того потрiбна гаряча вода й вогнище, та й просто вiн не може роззутися на трiскучому морозi. Десь там, позаду, везуть у тороках намет, але його не нагрiеш багаттям, а закип’ятити воду то й зовсiм нi в чому.

Од однiеi згадки про вогонь хановi гостро запахло кавою, теплом, i вiн майже з ненавистю подивився на довколишнiй свiт – на бiлi, в колючому iнеi бур’яни i трави, над якими гнав поземку вiтер, на низькi хмари, на калгу-солтана.

– Знайдiть велику балку, – вичавив крiзь неслухнянi вуста. – Пошли когось до акинджi, – кинув погляд уперед, де серед високих бур’янiв врозсип беш-беш синiли глибокi слiди вiд кiнських копит. Там пройшов передовий розвiдувальний загiн ногайцiв з племенi чобана. Слiди пропадали в снiгах, що слалися до обрiю, затканого синюватою млою. В повiтрi кружляли волохатi снiжинки. Все вiщувало хуртовину.

Просто на хана вiтер гнав велике кругле перекотиполе, воно було схоже на живу iстоту i котилося бiля кiнських нiг. Далi кiнь перетнув глибокий вовчий слiд i слiди оленицi та оленяти.

– Я наздожену iх сам! – гукнув Дзямбет-Гiрей i, збиваючи снiгову куряву, спрямував кобилу по слiдах. Якийсь час вiн манячив попереду, мов чорна птиця на бiлому снiгу, й враз щез. Селiм-Гiрей спочатку подумав, що калга-солтан провалився разом iз конем у вовкiвню або в якусь iншу яму, а потiм придивився пильнiше й побачив у снiговiй кашi сiру кулю, котра мовби котилася вниз. То калга-солтан спускався конем у балку.




II


Мокiй Сироватка мав вигляд людини, що перехворiла на чуму. Вiн був схожий на болотяного птаха – маленького сiрого куличка, який зарано прилетiв на рiдну луку й тепер терпiв од стужi та безкорм’я.

Насправдi ж рiдна запорозька лука зустрiла свого дозорця теплом i привiтом. Вiн уже одiспався й варенухи попив, i навiть у капшуцi побрязкувало – сiчова казна заплатила за чотири роки добровiльноi сторожi п’ятнадцять золотих талярiв. На все зле щодо себе Сироватка не пам’ятливий, вiн не згадував скрут i лих, яких натерпiвся на березi Волошки, забув би й про недавню тяжку мандрiвку пiд Ладижин, коли б вона не в’язалася в одне з Лаврiновою долею. Думка про Лаврiна морила його незгiрш за пекельну хворобу – вiтряницю. Почував перед Лаврiном провину, що не вiдкрився йому, може б тодi й Лаврiнове життя склалося iнакше, й не поiхав би вiн невiдь-куди. А що, коли вiн уже нiколи не вернеться й Мокiй не побачить його бiльше? Не скаже слiв, якi вимрiяв у самотинi над Волошкою, отих простих гарячих слiв, що гоiли його власну душу. Вони вже мовби прикипiли йому до серця. З ними верталося все згаяне. Боже ж милий, то його рiдний син, рiдна плоть! Обiйняти дорогi рамена, занурити долоню в русяву чуприну, а тодi можна й померти. Якою ж вiн був холодною колодою, яким слiпцем! Хотiв содiяти на краще! Оберегти од пересудiв, од кпинiв. А не вберiг од чогось гiршого.

Нiхто й далi не знав, куди Лаврiн подiвся, нiхто не бачив його вiд самого Спаса. Кошовому отаману, коли прийшов до нього, гiрко впала лiва брова й чорнi тiнi пропливли в очах. Вiн теж мовби почував якусь провину, обняв Мокiя, посадовив поруч i сидiв мовчки. Мокiевi навiть здалося – кошовий почав щось здогадуватися про нього й Лаврiна, одначе не обмовився й про те. Сироватку провiв на ганок писар Яковлев, вiн розповiв, що кошовий вже посилав на Правобережжя розшук, запитував через товмача в татар, проте Лаврiнового слiду не знайшли. Хлопець неначе у воду канув.

Тiлистий, важкий Яковлев скрушно зiтхнув i ще сказав, що йому також вельми шкода такого гарного джуру, без нього кошовий став дратiвливий i аж трохи кульгае на пам’ять, бо часто задумуеться. І порадив старому дозорцю шукати хлопця, пообiцяв од себе два золотих.

«А може, й справдi не виплив Лаврiн з бузьких хвиль», – думав Сироватка. Останнiй, хто його бачив, – Кайдан, Сироватка розшукав його i розпитував пильно. Але Кайдан знав небагато. Правда, вiн запевняв, що втонути Лаврiн не мiг, що татарськi дозори не пiдстрелили козака. Кайдан лежав на стiнi, доки Перехрест не одплив на пiвверстви вниз по рiчцi.

– Рвався кудись Лаврiн, – сказав Кайдан, розчiсуючи саморуч випиляним з кiстки гребiнцем важку, мов кiнський хвiст, чуприну, – не лише од турецького аркана втiкав. Просив його, щоб почекав за Кам’яним Горлом, одказав: «Не чекатиму». Щось його канудило й манило. Мо’, де золото назнав?

– Хiба б не подiлився з тобою? – з образою в голосi сказав Сироватка.

Кайдан поглянув на нього здивованими, довiрливими, як у дитини, очима, мить подумав i ствердно хитнув головою:

– Правда. Подiлився б безпремiнно. Тодi хтозна, куди вiн поривався. Мо’, комусь слово дав?

Ця розмова трохи одм’якшила Сироватцi душу, вiн аж спробував пiдвеселити себе звичним: «Бiда бiду…» – та не пiдвеселив. Ох, не минула вона й, мабуть, не мине. Не добро вело Лаврiна, не може воно так страшно заарканити чоловiка. Хотiв було пiти до ворожбита, нехай би видивився Лаврiнiв слiд у чорнiй водi або в розтопленому оловi, нехай би зняв з нього приворот, але не пiшов. Не йняв вiри нинiшнiм ворожбитам. Вельми багато iх розвелося, курять вонючим зiллям, палять собачу шерсть, обмовляють один одного, а власноi долi не розгадав жоден. Останнiй справжнiй ворожбит – Свiчкар – помер лiт двадцять тому. Жив не в куренi й не бiля базарища, а в кузi на острiвцi Ігрень, плати за свое ворожбитство не брав, а путь людську прочитував безпомильно. Не було в нього нi старого цапа, нi сови, нi прирученого ужаки, бо «що може знати, – казав Свiчкар, – про людину нiкчемна тварюка?» Вiн все вичитував iз зiр, з очей прибульця та з чистоi води. Вiн i собi провiстив смерть на клечальну недiлю, на клечальнiй недiлi й помер. Звичайно, е й серед нинiшнiх такi, котрi не стiльки ворожать, скiльки знахарюють, i знахарюють добре, знаються на хворобах, на всiляких травах i корiннях, але на долях – зась. Доля, вона… Може, й Бог не завжди знае, що чекае чоловiка на його путi. Бо ж часом йому таке вироiться, так його закрутить, що вкоiть, чого й сам не сподiвався. Та цур, краще не думати про це.

З цими думами Мокiй послав руку в кишеню шароварiв, намацав капшук з грiшми, посунув у бiк базарища. На Сiч саме валом валили запорожцi. Завтра Рiздво – найбiльший годовий празник, i башлiвка – розподiл усiх сiчових угiдь, i вибори старшини, тут i останне ледащо не влежить на печi в зимiвнику. Йшли партiями – з форпостiв, залог, добиралися гуртами, валками – од далеких зимiвникiв, поверталися з городових полкiв, iз Слобожанщини, поверталися й тi, якi iздили до родакiв чи пригрiлися бiля жалiсливих удовиць. Йшли лугарi, степовики, заволоки, статковi й нетяги, багатi й голоколiнчики, кобзарi й лiрники, старшини i простi, старцi i калiки, iхали розвальнями, глабцями, штильовими саньми – козирками, з пiдрiзами й без пiдрiзiв, простими i схожими на заморськi кораблики, ще й вистеленими килимами, iхали верхи й вели коней пiд юками, – прямували з усiх бокiв, втоптали, в’iздили дороги, аж вони блищали, наче дзеркало, спiвав i скрипiв пiд полоззям снiг, змiюки-конi викрешували з намерзлого на дорозi льодку iскри, у повiтрi витало передчуття великого, довгого, ситого свята; обличчя яснiли зосередженiстю й усмiхом, очi променiли, серця розкривалися для дружби i добра i дуже рiдко – для давнiх порахункiв. Приволоклися навiть тi, що майже нiколи не вилазили з болiт, з риболовецьких куг, – мокрогузи, про котрих кажуть, що вони на Паску христосуються мiж собою вареними раками. Це ж про них спiвають слiпцi, буцiм вони, заздрiвши чаплю i подумавши, що то дiвка, почали залицятися до неi. Прибула гостьова партiя з Дону – двiстi чоловiк, привезли поклiн вiд козачого донського круга, два вози таранi та кiлька барил пiнноi. Вони розповiли, що бiля Днiпрових порогiв бачили предивнее диво: крижаний припай нижче Днiпрових порогiв укрили тисячi тисяч ворон, криги не видно за ними, злетiлися, либонь, з усього свiту й летять далi, зграями й по однiй, й усi падають на кригу, тiльки деякi перед цим перекидаються у повiтрi, а далi стрiмко йдуть униз. Хто iм подае знак, звiдки iм вiдомо про той склик? Такого нiколи не бачили нi донцi, нi запорожцi, довго гомонiли-гадали, до чого б це чорне знамення, й стали думкою: не на добро. Одначе швидко про те забули. За донцями приiхали гостi з Межигiр’я, але й за ними слiд не запав: козаки звiдусiль валом валили на Запорожжя. А що вже юрмилося бiля церкви старцiв, а що вже шнипало по вуличках i завулках усяких волоцюг, пройдисвiтiв – не приведи Боже! Мокiю вперше спливло на думку: скiльки-то всякого народу годуеться бiля Сiчi. Кожен норовить пожаковати на дурничку, щось потягнути з неi. З найдальших монастирiв iдуть голими драбиняками чорноклобучники, гнуться, жебракують, над ними збиткуються, кепкують, часом i потовчуть, але вертають тi у своi монастирi з повними возами добра й туго набитими калитками.

Помiж усiм тим рiзноликим i обiдраним людом статечно походжають козаки-зимiвничани. Тi, котрi посiли хутори, або тримають власний рибний промисел, або курять горiлку, й приiхали сюди глабцями, засланими килимами. Ходять по двое, по трое, купи тримаються. Цих видно оддалеки. Ряснi китаевi й камчевi каптани, бiлi, лавочного сукна свити, пiдперезанi перськими шовковими або козацькими шкiряними, з пряжками, поясами, поверх каптанiв або свит – тонкi, маковоi та червоноi барви, сукнянi, з позументом жупани. Ще й якi жупани – гаптованi, з заковрашами, широкими вильотами, руки козаки висувають у роздери, а довгi рукави позав’язуванi ззаду й висять, неначе крила; штани на козаках теж ряснi, «в достатку», з-пiд них метляються китицi на халявах, а самi чоботи гостроносi, сап’яновi – червонi та синi, шапки на зимiвничанах високi, сукнянi, в хутрi – горностаi та кабарзi, на шабельтасах i лядунках срiбло, – все так i мигтить, так i грае барвами. Й хто, спитайте, справжнi козаки – оцi чи отi, що по куренях, у декого з куренян нiчим прикрити грiшне тiло, нi в чому добiгти до крам-базару, так i барложаться всеньку зиму на голих дошках полiв чи гнуться бiля теплих груб, виляскують засмальцьованими картами. А що в жодного за душею немае ламаного шеляга, то рiжуться в чуприндули, за зиму повисмикують один одному оселедцi – пiд весну тi висять, мов обтiпанi мички.

Сироватцi в серцi замлоiла заздрiсть. Отаким статечним, в сукнi й кабарзi хотiлося бачити Лаврiна. Щоб мав свiй статок, щоб на свято приiздили до нього на молодi меди в мальованих глабцях гостi, щоб сидiв вiн, Мокiй Сироватка, на покутi та вiтав гостей повною чаркою, а русява невiстка метушилася бiля печi, червонiла й пишалася. А на колiна лiзли онуки, i вiн удавано (перед гостями) сердився, проганяв iх. Про онукiв думав у своiй зеленiй пустелi дуже часто, повимрiював собi кiлька повiстей.

Саме так проведуть Рiздво оцi гнiздюки, сиднi, як бридливо називають iх на Сiчi козаки.

А голота нап’еться, порозквашуе один одному носи, повибивае вiкна в шинках, однесе на лiд кiлька пивних комор, а пiсля свят ще й одшкодовуватиме збитки. Пивницi, ятки, шинки, корчми вже приготувалися до свого найбiльшого рiчного генделя. Їх тут, за сiчовими валами, безлiч. Є «чистi», де стiни пофарбованi свiтлою фарбою, а по них ще й картини – високi ружi пiд вiкнами, козак та дiвчина над рiчкою, батько Хмiль на конi; там високi вербовi лави, вкритi налавошниками, а столи застеленi шльонськими скатертями, сволоки та стiни бiлi, помальованi квiтами. Шинквас фарбований, на полицях чудернацькi пляшки з горiлками аглицькою, нiмецькою, руською, французькою та з усiлякими винами, – а е й такi, куди можна ввiйти лише згинцi i де стеля та стiни чорнi, як у дьогтярнi, а за столи правлять дубовi окоренки, порубанi ножами та ятаганами. То п’яницi, аби шинкар не завдав iм своеi лiчби, помiчають випитi кварти. Там шинкар за шинквасом схожий на убiйника з великоi дороги, вiн умiе скрутити руки, що й не писнеш, i вигребти з кишенi пропите, а то й стягнути чумарку. Горiлка в тих шинках жовта, з пригарою, настояна на тютюнi, од неi спирае подих i iскри сиплються з очей. Проте в шинках та корчмах показнiших можна скуштувати трункiв, якi тiльки е на земнiй твердi. Ще й кожен шинок славиться якимсь особливим напоем, здебiльшого горiлкою, настояною на травах. Є серед шинкарiв чимало дотепникiв, над шинквасом та по стiнах у них понаписуванi примовки, як-то: «Нам гори нема, тiльки рiвно», «Пий за свое й за кумове», «Хто ii засмакуе, радiсть вiдчуе», «Лiтом не кисне, зимою не мерзне, перед обiдом не сушить, пiсля обiду не душить», i картини веселi на дверях: хмiльний запорожець зачепився за колоду й лаеться: «Чого, п’янюго, розлiгся на дорозi», або два п’янi куми на однiй кобилi – один передом, другий задом. Здебiльшого починае сiчовик пити, дивлячись на ружi та козака з дiвчиною, а кiнчае, важко схилившись над зарубками. Як воно водиться завжди i скрiзь, до шинкiв навiдуються не всi люди, а лишень затятi дудлii, пияки, хоча не поминають iх i люди поважнi – з якоiсь нагоди чи подорожнi.

Рiздвянi свята славляться врочистостями. Як вийдуть комоннi козаки в повнiм бойовiм риштунку – з ратищами, пищалями, – як попруть лавами пiшi – стануть по куренях, так i зацвiтуть шапками: кожен курiнь мае свою барву, замайорять значки i бунчуки, i вдарять тулумбаси, й гук пiде по долинi, й пiднiметься до хмар золота яса, i пiдуть через мiст на майдан – курiнь за куренем, лава за лавою, суворi й урочистi, гордi й валечнi, готовi на смерть за Господне слово, за Пресвяту Богородицю i свою матiр-вiтчизну, й гармашi витягнуть з льохiв гармати та поставлять жерлами в тi сторони, де вороги, завмирае козацька душа i прагне звитяги та слави. Свята скiнчаться грищами:

кiнськими перегонами по дорозi або по снiгу, вогнистою i луковою стрiльбою, перетягуванням за мотузок на льоду через проруб. А як попруть лусом навкулачки курiнь на курiнь або наляжуть усi нижнi куренi на верхнi, не одному пустять з носа криваву юшку, не один не дорахуеться зубiв. А одiрваних гапликiв, а кожушиння, а втоптаних у снiг шапок – лопатою загрiбай.

Звичайно ж, гнiздюки до тих грищ не вступають. То люди статечнi, розсудливi, вони на той час уже сидять на своiх теплих зимiвниках i розговляються рiздвяною ковбасою.

Але воднораз при зустрiчi iз зимiвничанами i якесь iнше почуття ворухнулося в Сироватчиному серцi. Й вiн розправив худенькi плечi, пiдвiв голову й не вступив дороги двом гнiздюкам, що перли вузьким протоптом попiд коморою, з якоi нависав козирок снiгу, просто на нього. А чого мае вступати? Чи ж вiн, Мокiй Сироватка, менше за них прислужився товариству? Чи вони випили хоч наперсток того лиха, якого вихилив пугар? Ось пiде до церкви, i йому поступляться мiсцем бiля самоi Богородицi, i в куренi за святковим столом отаман першого привiтае чаркою його, й на сiчовому майданi пiд час виборiв вiн стане в першiй лавi. Тож зiйдiть з чесноi козацькоi дороги, чортовi сиднi! Зiйшли. І стало веселiше на душi козацькому дозорцевi, й поширшав день. І навiть йому одкрилася на мить Божа краса. Дуби над Чортомликом стояли в срiбному iнеi, вiтер зривав з гiлок бiлий пилок i трусив на червонi верхи козацьких шапок, на синi кунтушi, iскрiв на сонцi. З самого краю – високий нелинь, його листя вiдсвiчувало мiддю; на сухому вершечку примостився ворон, витягував довгу шию, шипiв – мабуть, вдавився кiсткою. Грiзно хмурились фортечнi стiни, весело тусали один одного вартовi козаки на мiстку – грiлися, поглядали на сонце, чи скоро замiна. І ще одному сiчовику не вступив дороги Сироватка. Високо, неначе норовистий кiнь, кидаючи вгору колiна, назустрiч Сироватцi ломився сiчовий гультяй, прибий-голова Назар Вовкогон. Найхоробрiший, найзавзятiший на Сiчi козак – лице геть у шрамах, щоправда, тi шрами не попсували його, воно гарне, але й гордовите, пихате та нахабне. Назар смiливий, як чорт, i забiякуватий, як п’яний шляхтич. Перший лiзе на борт турецькоi галери, перший врiзаеться в татарське стовписько, перший одскочить набiк i приховае венетiйськi таляри. А потiм нишком забере iх, ходить по Сiчi гоголем, а за ним тупотить гурт гульвiс, а вiн заломлюе шапку, а вiн дивиться козирем, ще й потiшаеться над якимсь неборакою, голоколiнчиком. Бешкетуе, гуляе Вовкогон тижнiв зо два, далi зникае на кiлька мiсяцiв – подаеться на Полтавщину чи Слобожанщину. Задурюе голови дiвчатам, зводить з розуму молодиць. О, там вiн показати себе вмiе! Там земля вгинаеться пiд його ногами. Бояться його старости, нишком спльовують услiд поважнi хуторяни, похитують головами батюшки. А йому тiльки того й треба, йому тi покиви душу грiють. Не раз i не двiчi перестрiвали його сiльськi парубки, били тяжко, й приходили позови на Сiч, i прив’язували Назара до стовпа, але завжди знаходився козак, який сплачував за нього викуп. Тiльки раз довелося протанцювати на прив’язi халяндри цiлу добу, й били його киюганами гнiздюки по ребрах i по зiгнутiй спинi (голову затуляв руками), через те тепер у нього одне плече вище за iнше. Але постава така ж горда й шапка заломлена на лiве вухо.

Слава Богу, подумав Сироватка, що Лаврiн не такий. Гордовитий, але поштивий i цнотливий, стоiть на людськiй честi. А це таке стерво… Та ще й небезпечне.

Сироватка уступив Вовкогону на пiвноги. І Вовкогон, либонь, збагнув усе, блиснув бiлими зубами (клацнув, неначе вовк) i теж став однiею ногою в снiг. Спочатку хотiв деменути плечем, щоб одлетiв упертюх за третiй замет, а тодi упiзнав дозорця, торкнувся правицею сивоi шапки.

Другого дня свiтлоi недiлi Сироватка встав рано, почистив жупанок, причепурився, повивертавши кишенi та повисипавши з них тютюн, пiшов до церкви, одстояв утреню, – таки сподобився честi стояти навпроти Пресвятоi Богородицi, – а коли пiвча заспiвала канта i всi запорожцi вийняли до половини з пiхов шаблi, Сироватцi аж мороз пiшов поза спиною, й вiн оголив кривого сталевого клинка й вiдчув, що боронитиме рiдну вiтчизну до загину. Доспiвали канта, ще раз брязнула криця, розсiявши по церквi мiрiади синiх та червоних iскор. І розчулив, розчулив суворому козаковi серце дитячий хор: хлопчики спiвали так щиро, так гарно, аж Сироватцi сльоза загiрчила в очу. По тому Мокiй роздав по копiйцi старцям – виловлював оком тихих, сумирних, обминав настирливих, котрi лiзли в очi, намагалися втиснути в руку маленькi, як горiхи, й твердi, як шрiт, проскури, пiшов до свого Васюринського куреня снiдати.

Мерехтiли iскрами натертi до блиску позолоченi панiкадила на стiнах, i лампади горiли яро, по-святковому. На лавах – новi налавошники, зметено порох з образiв, навiть сволок натерто вiхтем до жовтого полиску. Люду набилося – не протовпитися, вирипали курiнь, аж пара димiла з рота. На всiх обличчях – смиреннiсть, статечнiсть, урочистiсть, щоправда, ця врочистiсть трохи розтала за сирном: чимало козакiв непоштиво казало про кошового, бо наклав заборону в цей день на продаж горiлки. Бiгали на крам-базар, але там усi корчми, всi рундуки та ятки стояли замкненi, а помiж них походжали осавули, пильнуючи наказу кошового. Кiлька чоловiк навiть вигукували, що кошовому одiллеться сьогоднi на виборах, що вiн нап’еться чорноi, то бiльше, перед самим снiданком у курiнь увалився гурт сiчовикiв, од котрих пахло до ката смачно, вони були веселi й говiркi й одразу ж завзято запрацювали ложками. Вони зiзналися, що ходили на ралець до вiйськового суддi й вiн пригощав чистою, без пригари, горiлкою, й французькою горiлкою, i навiть грiтим мускатом з перцем. «От кого нам на кошового кричати, – казали вони. – От хто почастуе нас пiсля башлiвки».

Мав суддя на посадi свiй двiр, а в ньому винокурню з трьома казанами, курив з челядниками горiлку на продаж, варив мед i пиво; останнiми днями, кажуть, курiло, аж зайнявся димар. Іншi брагарники платили чинш у вiйськову скарбницю, суддя не платив нiчого. Не платив вiн i за олiйницю дубом, i за гончарну пiч.

– За куфу смердючки ви готовi цiлувати пiд хвоста болотяного дiдька, – суворо сказав курiнний, i горлопани трохи примовкли. – Немае у вас встиду й лицарськоi честi.

І коли кухар виклав на вагани варених у солоному, пахучому саламурi з десяти приправ судакiв та осетрiв, курiнний роздiлив рибу мiж товариством, а крикунам наказав вiддати хвости. Тi заклiпали очима, але ставати проти отамана не насмiлилися. Слово його тверде аж до нових виборiв, i рука в нього важка.

По снiданку сiчовики чистили одяг, зброю, ваксували чоботи, кiлька чоловiк пiдфарбовували вуса. Пiд ногами крутився п’яничка Жук, вiн уже десь виклянчив штани й чоботи i тепер випрохував кунтуша або свиту. На покутi сидiв кiт – умивався. Здоровенний котяра з товстою мордою i обмороженими вухами.

Хоч i чекали всi того гарматного пострiлу, все ж вiн ударив зненацька. Забряжчали круглi, неначе тарiлки, шибки, курiнний перехрестився на образи й пiшов до сiчовоi канцелярii, де збиралася старшина. А на майданi вже дрiбно торохтiли литаври, политаврник вибивав «склик». Одначе запорожцi не вельми поспiшали. Нехай iх почекають тi, кого мають вшанувати. Вже у литаврника впрiла чуприна, вже паламарi винесли з церковного притвору та поставили на снiг маленького горiхового столика, накрили його килимком, уже бунчужний уткнув у замет пiд церквою стяг – зелена камка затрiпотiла, й затрiпотiв на нiй образ архiстратига Михаiла, який погрожував мечем усiм ворогам вiри христовоi. А снiг на майданi лежав чистий, невтоптаний. На майдан потяглися першi гурти сiчовикiв.

А що й далi сходилися повiльно, по куренях метнулися осавули, пiдганяли забарних кулаками. Ставали по куренях, шапки грали одним квiтом. Але по якомусь часовi козакiв з’юрмилося – не повернути плечем. Курiнь напирав на курiнь, мiшалися барви, гомiн стояв, як на великодньому ярмарку. Декотрi, кому не вистачало мiсця, видряпувалися на високi призьби, на купи колод, ще iншi намагалися вилiзти на куренi. Рiг покрiвлi Кущiвського куреня осiдлало кiлька чоловiк, вони пообдирали стрiху, й кущiвський курiнний лаявся чорно, стягував нахаб за ноги. Якийсь козак вилiз аж на колодязний звiд, i двое сiчовикiв з реготом то опускали цебер у колодязь, то швидко витягували його, й сiчовик лiтав, мов на гойдалцi. З нього уже спав лiвий чобiт, але той не просився. Попереду натовпу стояли сiчовi дiди: тi, що в битви вже не ходять, а тiльки дають поради, на них накращий одяг (повитягали зi скринь пересипанi махоркою шитi золотим галуном кунтушi i бобровi шапки, шевровi чоботи), вони були поважнi й урочистi, бо й залежало од них найбiльше. Щоправда, не все.

Вже понад два тижнi мололося на Сiчi виборне борошно, козаки радилися по куренях i в шинках, вишiптували та вигукували найдостойнiшi iмена, якi натовп або сприймав схвальним гомоном, або забивав у пельки кулаками, потроху залишалися найдостойнiшi, вони обростали, наче бджолинi матки на вiттi, новими прихильниками, iншi ж одпадали, iм обцурковували крила.

Окремим гуртом утоптували снiг донцi – прийшли й собi подивитися на вибори, гомонiли мiж собою, зачiпали запорожцiв. Їх вибори не обходили, трималися вiльно, iм просто було цiкаво.

Сироватку, котрий напочатку стояв попереду, одтiснили, розлучили з кумом Шевчиком, i тепер вiн змушений був заглядати наперед через голови. Майдан аж двигтiв, гомонiв приглушеним гомоном. Сiчовики радилися кiлька днiв по куренях, курiнь з куренем, щодо деяких старшин згоди дiйшли, а щодо iнших – нi. Й починали доходити тепер. Подекуди згода йшла на згоду, а подекуди – на незгоду. Поки що не виймали з кишень кулакiв, але деiнде слова летiли, як розпеченi ядра. На церковному карнизi, попiдбиравши лапки, сидiли голуби, зизими намистинами очей позирали вниз, здавалося, iм теж було цiкаво. Один голуб зiрвався, облетiв навколо банi, знову сiв на карниз.

– Припiкае, – тер вуха миршавий рябий козачок i моргав посрiбленими вiями.

– Хiба це мороз, – посмiхався лiтнiй червонопикий, з бородавкою на верхнiй губi козак у кабарзi, в довгому кожусi, критому синiм сукном, i у великих, добре напоених дьогтем чоботях. – Ось колись були морози.

– Тодi морози були добрi й кожухи також, – вищиряючи прокуренi зуби, кинув рябий козачок.

– Хто ж тобi не дае купити такий зараз…

– Купило притупило.

– Гараздуй як слiд, забудь дорогу до шинку, то й вигостриться.

– За такими, як ти, нагараздуеш.

Вдарила на Чортомлику крига, тонковидий, з плескатим носом козак Снiгур – донець, разiнець (по разiнщинi на Сiч прибилося чимало донцiв, змiшалися iз запорожцями, бояри допиналися iхньоi видачi, але iх не видавали, через це тi ще косiше дивилися на Сiч) – хитнув головою:

– Наче з гармати. Нечистий гримае.

– А старшина бариться, – хукаючи на пальцi, сказав Снiгур.

– А чого iм – у теплi сидять, – зi злiстю кинув рябий козачок. – Люльки курять.

– Якi люльки, дурню. Вони – в iеромонаха, – розважливо сказав козак у синьому кожусi. – Тобi аби, наче дурнi з гори, бiгли.

– Бiгли не бiгли, а козаки ждуть.

– Пiдождеш, не великий пан.

– Ми iх обираемо, – правив своеi рябий козачок. – Ось вiзьму й скажу… Що, вже й на Сiчi не можна мовити слова правди?

– Воно то можна, – почухав пiд шапкою чуприну козак з темним, посiченим глибокими зморшками обличчям. – А тiльки…

– Що тiльки?.. Що тiльки? – сiкався рябий козачок, вар’ював з холоду i злостi. – Ось крикну Чиргикала на суддю…

– Так в Чиргикала очкур куций.

– Очкур, може, й куций, а хто перший на турецьку каторгу вилiз?

– Того не бачив. А як упав у воду й очкур йому розв’язався – бачив.

– Ми ось на твоему черевi розв’яжемо очкура.

– Тихiше, уже йдуть, – хтось збоку.

Од верхнiх куренiв, де стояла сiчова канцелярiя, потяглася старшина – кошовий, суддя, писар, осавул, – вони пробиралися черiдкою попiд стiною церкви та купкою хрестiв i капличок, поставлених на пам’ять кошовим отаманам. Вся старшина у святковому одязi, нових чоботях, при зброi. Дивилися в землю, а що думали – один Бог знае, мабуть, кожен свое. Уже в колi кошовий випростався, вийняв з-за пояса булаву. Литаврник, маленький верткий чоловiчок, схожий на мавпу, яких iнодi привозили заморськi купцi, двiчi хвацько вибив дрiб на честь старшини, увiткнув палички в снiг, хукав на посинiлi пальцi. Зиркав веселими очима знизу вгору на кошового. Мовляв, ну, як я втнув?! Кошовий пiдморгнув йому ледь помiтним покивом брови. З церкви винесли корогву i хрест iз дашком, вийшов iеромонах у камчатих ризах, дяки, пiвча, розпочали молебiнь. Їх ледве чи й слухали, чийсь захриплий бас позаду те й знай вигукував: «Та його головою тiльки клинцi забивать!» – мабуть, у такий спосiб одкидав чийогось кандидата, а темний лицем, наче древня iконка, старий iеромонах кривився, немов од зубного болю, зло косував сльозливим, в червоних прожилках оком. Широким рукавом змiтав з Євангелiя снiг, що танув на теплiй, щойно винесенiй з церкви срiбнiй оправi, читав молитву швидко, рота розтуляв нешироко – боявся застудити горло.

Молебiнь скiнчили швидко, iеромонах i обидва дяки сховалися в церквi, а пiвча лишилася, бо теж була з сiчовикiв. Тепер старшина опинилася мовби в тiсному кiльцi. В груди суддi вперся важким поглядом гармаш Дем’ян Топтуха, i всi знали, чого вiн пронизуе того очима: дав суддя гармаша на спитки за вкраденi грошi, а тодi тi грошi знайшлися. Колишнiй осавул, а тепер зимiвчанин Іван Гапочка нетерпляче переминався з ноги на ногу: несправедливо посадили на ораних ним грунтах Гриця Колоса. І ще кiлькоро запорожцiв дивилося на суддю зизом. «Викажуть, викажуть усе, – думав суддя. – Невже кошовий не заступиться?»

Обличчя кошового не виявляло нi страху, нi занепокоення. Вiн обвiв поглядом запорожцiв, сказав:

– Нинi, панове молодцi, у нас Новий рiк, треба нам, за звичаем, роздiлити рiчки, озера, урочища. Розпочинай, писарю.

Яковлев зняв з голови величезну шапку з хутра чорних лисиць, пересипав туди з кишенi заздалегiдь написанi ярлики, поклав шапку на столик. Пхукав у пишнi вуса, неначе по важкiй роботi. Курiннi по одному, за сонцем, пiдходили до шапки, тягли папiрцi. Однi йшли до своiх куренян радiснi, iншi чухали потилицi, а отаман Батуринського куреня аж шапкою об землю вдарив:

– Чи ж не напасть: третiй рiк Сухий Луг випадае.

– Пороблено, пороблено! – гомонiли батуринцi. – Хтось напустив ману на нашого курiнного.

Але що вдiеш: перебашльовувати не випадало. Треба б помiняти курiнного, але теж шкода – дбайливий хазяiн, майстер на всi руки й герцiвник на шаблях найкращий на всю Сiч.

Тихо розiбрали з шапки пiдписаря ярлики на новi зимiвники тi, хто поодружувався минулого року й ще не мав грунтiв. Товариство давало iм на нове хазяйство поради, од яких почервонiла б i пiч.

Кошовий дивився убiк, мовби все те його не обходило зовсiм. А може, й справдi не вельми обходило? Все йшло заведеним порядком, все тут знало свое мiсце й чин, i йому, власне, робити було нiчого. Так велося одвiку, тут не доступи й не переступи – сiчовi дiди пильнували закону суворо, вимагали виконувати його до цяти.

У Сiрка сьогоднi був гарний стрiй душi. Хоч i одкарбувало щось у думцi, що минув ще один рiк, що вiн ще трохи наблизився до того чорного порога, за яким погасне день, i почорнiе снiг, i стануть нiмими голоси. Але ж поки що йому днiе, й чуе вiн дзвiн литаврiв, i козаки променять очима. Вiн не боявся iх. Не боявся, що хтось викаже якусь кривду, хтось вилае. Ну, вилаяти… Й у душi ворухнулося щось гостре, гаряче. Нехай одважиться! А найперше, думав, того не буде, бо не чинив по несправедливостi. Намагався жити не за примхами, а за велiнням совiстi. Проте вiн не пiдлещувався й не жив Христовою заповiддю. Й не намагався так жити. Є люди добрi, якi хочуть бути добрими. Хочуть, щоб про них ходила слава як про добродiiв, вони гасять у душi злi пориви, прихиляють до себе м’якiстю й тихiстю. Влещують усiх чисто, лагiднi до правих i неправих, бо зробили влещення i доброту собi промислом заради того, аби обiйняти високi посади. З часом у багатьох це стае другою душею. То, мабуть, i справдi на добро, якщо стае душею. Проте отаман нiколи не нахиляв себе на те. Зло й добро ловив серцем i розумом, але частiше чинив за велiнням серця, за добро платив добром, а за зло вiдмiрював злом. Може, ще й через те, що не боявся. Не боявся зла. О, вiн i сам бував гнiвний. Щоправда, швидко одходив, але той, на кого впав його гнiв, пам’ятав довго. Вiн зумисне не догоджав нi окремим людям, нi цiлому свiтовi. Вiн не був iхнiм бранцем i не хотiв ним бути. Схоче – покине все, збере ватагу й пiде за Буг або на Кубань. Як колись пiшов од гетьмана. Та й потiм таке бувало не раз. Звичайно, лiта поклали своi карби й на його душу. Вiн помiчав, що вже не такий, як був колись. Не такi й гнiв його, i доброта, й щирiсть. Цi змiни помiтив у собi давно, неначе бачив себе збоку, неначе розглядав у комусь чужому. Колись, за молодостi, та й довго по тому, вiн був занадто щирий, непослiдовно щирий i довiрливий. Мiг легко купитися на дзвiнке слово й гарячий блиск очей, мiг розчулитися трохи не до слiз, а потiм розчаруватися й повiрити в щось iнше. З роками душа загрубiла, оцiеi наiвноi щиростi вже не мав. Вiн навчився розумiтися на людях, промацувати iх думкою, вивiряти на вчинках. Проте це зовсiм не означало, що вiн змiнився геть до решти, що вiн уже нiколи не вiрив у блиск розгарячiлих очей, у порив i слово. В людинi не перемiняеться доконечно нiщо, тiльки гартуеться або розгартовуеться, твердiшае чи розм’якшуеться. Його й зараз могли збурити i слово, й пiсня, зате встигав i обмислити, що буде, як усе скiнчиться. Слимакам, хитрим людцям прилiпитися до нього не вдавалося. Вiн iх розпiзнавав i тодi ставав нещадний, i мусили вони втiкати з-перед його очей. Кошев’я на Сiчi правити важко. Люду тут багато, i люд усiлякий. Є козаки сумирнi, працьовитi, е чеснi звитяжцi, а е й харцизяки-зарiзяки, е такi, якi вар’юють проти всiх, навiть проти самого Бога, вар’ювання – то i е iхне життя, а е такi, що по кiлька разiв на день мастять елеем душу, а по тому нашiптують по куточках лихi слова. Однi хочуть вознестися над товариством славою, iншi – доп’ясти пiрнача чи хоч осавульськоi палички. Є жмикрути, е п’янички, е непитущi, е повнi безсрiбляники. Переважна бiльшiсть – просто козаки, якi втекли вiд пана, чесно й вiддано служать товариству та вiтчизнi. До когось Сiрко лелiе серцем, когось зневажае, але при кошев’i не мае нi улюбленцiв, нi ворогiв, нi синiв, нi пасинкiв, намагаеться ставитись до всiх однаково, навiть до своiх зловорожцiв, адже розумiв: репрезентуе владою навiть iх, i нi в кого iншого вони правди знайти не зможуть. Таке ставлення до людей зробив неухильним законом i впевнився, що воно – едино правильне. Думав над тим давно й довго i гнуздае сирицею крутий норов i гаряче серце. Бувае, хоч i рiдко, сириця обриваеться. За тим шкодуе.

А через те, що не крутiйствував, не чинив нi проти кого пiдступiв, – й не боявся нинi нiкого. Дивився у натовп, не одводив погляду. Може, хтось i мае на нього зло, напевне, е такi, адже не можна вволити волю всiх, та вiн i не збирався догоджати будь-кому, жив власним розмислом, жив турботами коша, – нехай кажуть, вiн зустрiне iхнi слова з одкритими очима. Знайде свое слово. Дасть одвiт усiм. Вiн не заховав до власноi кишенi жодного шеляга. Не послав на смерть, як те роблять гетьмани, жодного чоловiка задля своеi вигоди. А якщо вiн iм чимось не до серця, нехай обирають собi iншого. Йому вже добряче остирився цей хоч i поважний, але й клопiтний для його лiт уряд.

Поволi гомiн вщухав. Потiм, пiзнiше, по куренях довго снуватимуться балачки довкола нових урочищ i будуть сварки та радощi, а зараз усi мовби забули про ярлики. Кошовий обвiв товариство довгим поглядом, ступив крок уперед, зняв з голови шапку, вклонився на всi сторони й поклав булаву на покритий килимком столик. Його чисте, з високим чолом, ледь кiбцюватим носом обличчя було незворушне. Навiть снiжинки не танули на ньому, тiльки налипли в кущiв’i брiв та додали трохи бiлостi в оселедець, а од чисто виголеноi голови одскакували.

– Братiя моя, отамани-молодцi, славне Вiйсько Запорозьке, – сказав дзвiнким на морозi голосом. – Дякую за честь, котрою були удостоiли. Важке випало лiто, й не всi, хто вручав менi сю булаву, стоять сьогоднi отут, на майданi. Декотрi дивляться на неi з Капулiвських горбiв, декому ворон випив очi пiд Ладижином, або в гирлi Корабельноi, або на Бузi. За них дам одвiт перед Богом. А перед вами – за тi негаразди, якi маемо в сiчовому домi. Ви знаете iх. Виповiдайте вашi кривди й виберiть собi нового кошового по достоiнству своему i за звичаем козацьким.

Сiрко одступив од столика назад, у гурт старшини. Над майданом запала тиша. Була чиста й прозора, як перша крига на Днiприщi. Ледь-ледь поскрипував пiд ногами снiг, та десь побрязкувала об шаблю лядунка. Той звук теж був чистий, срiбний. Над плавнями тужавiв вiтер, закручував на гребенях куренiв колючий снiг, сипав важкою крупою на шапки, ворушив сиву чуприну на головi кошового, тугi снiжинки били йому просто в обличчя. Сiрко, вже не кошовий, а звичайний, хоч i значний, козак, стояв непорушно. Про що думав? Про напастi й лиха минулого року, про ще бiльшi бiди, котрi нiс новий, тисяча шiстсот сiмдесят п’ятий рiк, – потерпав: виберуть чи не виберуть на нове кошев’я?

Про таке не подобало думати. Булави не прагнув. Те бачив Бог i вiдав вiн, пробувши кошовим уже сiм лiт. Далебi, заприкрiе, коли оддадуть шанобу комусь iншому. («Клята гординя, – скрутив одну думку iншою, – уже звик до високоi честi за сiм лiт, стримить у душi гострий шпичак. Але хiба ще не зламав його, як iшов сюди?») Звичайно, якщо не виберуть, буде трохи кривдно: значить, змалiв у очах коша, значить, е кращi. «А бий тебе сила Божа, яка ж бо капосна людська душа». І вже iнакше: «Вознесися, вознесися над суетнiстю свiту, розтопчи нiкчемну гординю, стань великим у малому». І вознiсся, й опустився на грiшну землю простим козаком. Простим i без гординi. І вже дивився на булаву як на звичайну палицю, мiркував про найвищий уряд на Сiчi тверезо й розважливо.

Непевна, а часом i лиха влада кошового. Один нерозважливий крок – i тобi вже не буде прощення довiку. Двiчi на рiк на великому крузi кожен може виповiсти всi твоi недосконалостi й лукавi вчинки. А тим часом, коли ти йшов попереду батовоi, того можуть i не побачити. Крий тебе сила Божа з твоею владою! Солодка вона, як i всяка iнша. Надто тодi, коли перебродив у душi молодий хмiль, коли вже не тривожить жаский дiвочий смiх, за який можна вiддати все на свiтi. Сiм лiт кошовим! Такого не сягав жоден сiчовик, Яковлев перебрав усi, зовсiм старi, пергамени й знайшов лише одного козака, якого вибирали на кошев’я шiсть разiв. Узяти в руки булаву – це ж насамперед битися з самим собою, пильнувати кожен свiй крок, жити без послабки й радостi, в постiйнiй тривозi.

І вiн майже вороже поглянув на булаву. Снiжинки ковзали по нiй, не затримувались на срiбних гранях; кована золотом, всипана самоцвiтами, вона мерехтiла в снiговiй завii. Й здавалася загубленою або покинутою. Вона й справдi зараз була нiчиею. Й вiд того кожному здавалося: простягни руку – й ти вже володар ii. Це було облудне враження. Один-единий мент, мить, що наближала до влади всiх. Бо в наступну кожен усвiдомлював, що насправдi вона далеко-далеко, далi, нiж коли була б у когось у руцi. Звiдти ii принаймнi можна видерти чи навiть одтяти з рукою.








І вiн майже вороже поглянув на булаву. Снiжинки ковзали по нiй, не затримувались на срiбних гранях; кована золотом, всипана самоцвiтами, вона мерехтiла в снiговiй завii.



А тут вона – нiчия й через те не твоя. А коли не твоя, то треба, аби дiсталася достойному, аби не шкодував потiм цiлий рiк. Хiба не знали намов i пiдкупу, хiба не опинялася вона в руках людей негiдних, хитрих, хiба не слугувала користi й зисковi! Скiльки намоталося довкола неi облесних слiв, обiцянок, навiть кривавих, скiльки сердець згорiло в гонитвi за нею.

І враз майдан, нiби змовившись, вибухнув одним голосним криком:

– Вiзьми булаву, батьку! Пануй ще!

– Пануй ще! – гукав Сироватка, i в грудях йому розливалося тепло, мовби це не Сiрковi, а йому самому оддавали найбiльшу шану. Мала Сiч достойного з найдостойнiших мужа, й те сповнювало радiстю i навiть гордiстю. Чи ж може похвалитися ще яке вiйсько таким провiдником? Он вiн, немов сивий орел! Валечний i простий, приступний кожному, нещадний до ворогiв, добрий до козакiв – своiх дiтей. Таки ж добрий серцем, хоч воно й обкипiло кров’ю. Таки ж справедливий i безкорисливий. Кому ж тодi правити ними? На ту мить йому навiть вiдступила ревнiсть за Лаврiна; Сироватка розправив плечi, став мовби вищий на зрiст, дужчий, хоробрiший i до ката гордий.

– Пануй, батьку!

– Будь здоровий та гладкий! – гукали кошовому дотепники.

– Та не скупий! – додавали iншi.

– Веди нас на турка!

– Вiримо твоiй шаблi i честi твоiй!

Всi радiли тiею одностайнiстю, перепочивали перед незгодами, якi, почували, не утрусять i кулаками! Двое значних козакiв – Нiс та Гиря – вступили в коло, урочисто зачерпнули по жменi снiгу й висипали на голову кошовому. Снiжинки припорошили оселедця, облiпили брови, вуса, тепер Сiрко мав вигляд кумедний. Козаки реготали. Та тоi ж митi загримiли литаври – вже на честь кошового. Сiрко витер долонею брови, вуса, одягнув шапку. Стояв суворий i строгий. Взяв булаву. Пiднiс ii вгору. Враз урвався смiх. Полетiли шапки. Всi, як один, козаки дивилися в землю. Гримнула на дзвiницi гармата, чорна намiтка диму осiла на заметi лiвого бабинця. Дзвони вдарили шпарко, забемкотiли – аж козакам на мить потеплiло. Дзвонар калатав i калатав – довше, нiж того велiв звичай: грiвся, а може, й з iншоi причини. Вже дяк задер вгору голову, помахав рукою, дзвiн затихав повiльно й неохоче.

Запорожцi обрали кошового. Вiн мовчки вклонився й, залишаючи на щойно наметеному снiгу чiткий слiд, пiшов до церкви, у свiй бокун – одгороджене пофарбованим у зелене палiсадом мiсце навпроти лiвого криласа. Звичай не велiв йому лишатися на майданi, аби не тиснув владою на подальшi вибори. Зеленi, облупленi з одного боку дверi проскрипiли, сховали постать кошового.

А на килимок, уже добряче присипаний снiговою порошею, поклав пiрнача суддя. Й знову запала тиша. Але вже не прозора, легка, а важка, в’язка, сповнена прихованоi погрози. Суддя бiгав очима по обличчях: адже сподiвався принаймнi на тих, кого споював останнi днi. Але, вдихнувши сеi тишi, вони сьогоднi теж не одважувались розтулити роти. Кожного лякала тверда тиша, що запала над майданом. Чубатi голови хилилися нижче й нижче, очi щось шукали в снiгу. Тиша осiдала суддi на плечi, сутулила iх, в душу напливала холодна студiнь, крижанила серце. Його по-конячому довге, з вивернутими губами, перекраяне шрамом обличчя налилося червiнню сорому i страху, а очi й далi бiгали по переднiх рядах, i в них свiтилося благання. А далi по обличчю перейшла судомна хвиля, очi зблиснули ярою злiстю, але вiн погасив ii, похилив голову в удаванiй покорi, хоч у грудях йому клекотiло. Суддя так i понiс ту тишу на широких зсутулених плечах у свiй курiнь. І коли вже завертав у завулок, вдарило в спину, мов каменюкою:

– Наiвся вiйськового хлiба!

– Вже й черес не сходиться.

Суддя пiшов швидше, пiдбори чобiт глибоко вгрузали в снiг.

А вже на майданi тут i там лунали голоси:

– Носа суддею!

– Брекала! Дошпетний козак.

І враз, десь злiва, цiлим куренем:

– Бiлого, Степана Бiлого!

Й тодi заворушився весь майдан:

– Бiлого! Волiемо Бiлого на суддю!

Було видно, що за суддю куренi домовились заздалегiдь.

Степан Бiлий, теж огрядний, як i попереднiй суддя, чоловiк у чорнiй важкiй киреi, застебнутiй на грудях срiбною пряжкою, крутив на всi боки круглою, як казан, головою: вдавав, що здивований, чи був здивований справдi. Його високi, дугастi брови вигнулися ще дужче, довгi вуса обвисли. А що його ймення гукали все голоснiше, вибрався з людського тлуму й почовгав до свого куреня. Не мусив лишатися тут, аби не забоявся хто виказати про нього лихе. Одначе з натовпу вибiгло кiлька чоловiк, перейняли й попiдруки повели назад. Вiн орав ногами втоптаний снiг, упирався, й теж не розiбрати: вдавано, за звичаем, чи насправжки. А його штовхали в плечi, штурхали в потилицю, примовляючи:

– Йди, йди, будеш нам паном!

Чорна кирея на Бiлому злiтала, як приламанi крила ворона.

– Шануйся, сучий сину! – гукали сiчовики.

Вони розвеселилися, смикали Бiлого за поли, обiрвали пряжку, сипали на голову снiг – аби шанувався, аби знав, кому зобов’язаний владою. Але цього iм видалося замало, кiлька чоловiк вхопили нового суддю за руки та за ноги й поставили сторчма в замет. Суддя важко видряпався iз замету – був геть у бiлiй порошi, одфоркувався, мов загнаний битюг, покусував вуса, тамуючи лють, потамував, гадав – усе скiнчилося, та зненацька збоку вихопився молодий, схожий обличчям на тхорика, козак у синiм жупанi з позументом, лiпонув Бiлого просто в обличчя снiговою грудкою. Суддя похитнувся, копнув ногою кривдника, аж той заорав носом.

– Щоб тобi, скурвому синовi, так хотiлося дихати, як менi над тобою панувать, – плюнув у його бiк Бiлий, утираючись шапкою, яку пiдняв зi снiгу. Його м’ясистий нiс почервонiв, вирлуватi очi горiли гнiвом. – Й над вами теж. Не дiждете. Шукайте дурнiшого.

Бiлий рiшуче закрокував iз майдану. Його перепинили, потягли назад, вiн упирався, тепер уже насправжки, одбивався, i йому скрутили руки.

– Пануй, шануйся, а то поламаемо ребра, – юртували запорожцi, й було видно, що погроза iхня не порожня. Це тямив i Бiлий, вiн узяв пiрнач, але й далi, поки литаврник вибивав дрiб на його честь, був вовкодухий, витирав шапкою розчервонiле, мокре обличчя, не дивився на запорожцiв. З рота йому клубочiла бiла пара – ухоркався. Вiдтак потягнув у церкву. На порозi зупинився, постояв, махнув рукою – мовляв, пропадай усе пропадом, – зник за важкими дверима.

– А мене, хлопцi, нехай би й довбнею вдарили, – сказав хтось за Сироватчиною спиною. – Я витерпiв би.

– В тебе самого голова як довбня. З такою головою не обирають. Палi нею забивати можна.

– А якби головою в г…? – допитувався череватий, веселий запорожець. – Згодився б?

Козаки зареготали, на них зацитькали.

Писаря обрали швидко, Яковлев не встиг покласти на стiл срiбного, на ланцюжку, каламаря, як його знову втиснули йому в руки:

– Пиши мудро, по справедливостi.

По м’якому обличчю кошового писаря розповзалися плями. Довiра козакiв лестила.

Незрима, наструнена до краю линва, що висiла над майданом од самого початку, лопнула, коли стали обирати осавула. Не дiйшли куренi за осавула згоди нi позавчора, нi вчора. Половина верхнiх i три нижнiх кричали Єнченка, решта – Ворону, iх обох тягли в круг, за мить старшину – курiнних, хорунжого, обозного, довбиша – притисли до церковноi стiни, натовп перекинув столика, перекинув литаври, сунув до дверей церкви. Хтось пiдхопив корогву, щоб не втоптали в снiг, вона лiтала над головами. Крайнi, котрi не могли дотовпитись, зчепилися мiж собою, нижнi й верхнi куренi перемiшалися, кiлька чоловiк, не довiвши словами переваги, кинулися руйнувати Медведiвський курiнь, з якого був Ворона, там уже летiла солома, медведiвцi стали в оборону, й уже замелькали шаблi. А в дверях церкви зчинилася справжня утарчка, осавульську паличку давно затоптали в снiг, i тепер кожна партiя поспiшала проперти свого обранця в осавульський бокун. Так колотилися довго. Першого ввiпхали в дверi Єнченка, але його тримали за поли медведiвцi, кунтуш трiщав, напинався на спинi, на товстiй його шиi повипиналися жили, й хтось черконув Єнченка чимось гострим по щоцi, й кров закапала на церковний порiг. Ворону тримали так само i тусали пiд ребра, – маленький, з хлопчачою статурою, з дитячою шиею, вiн крутив на всi боки патлатою головою, радий би був утекти – не вдавалося. Кмiтливий од природи, не останнiй у бою, розгубився вкрай. Іеромонах, що вже й так був злодухий на сiчовикiв, замахав хрестом, наказав старостi замкнути церкву. «Осквернили, осквернили. На святий порiг кров пролили». І застрашливо вирячив великi, з об’iденими якоюсь хворобою повiками, очi. Диякони вже гасили свiчки, коли зi свого бокуна вийшов Сiрко.

– Пане превелебний, знай свою справу, – кресонув очима по iеромонаховi, i той знiтився, а тодi пiдiйшов до дверей i розчепив руки тих, котрi тримали за поли Єнченка.

– Стань бiля мене. Впустiть сюди й Ворону, – сказав. – Обидва се козаки достойнi.

Єнченко й Ворона швиденько сховалися за спиною кошового, вже не радi всiм урядам на свiтi. Єнченко сопiв, аж було чути в кiнцi майдану.

– Вийдiть усi з церкви, – провадив далi кошовий, – i скличте малий круг. По трое козакiв з кожного куреня. Нехай вони оберуть осавула.

Малий круг – це заслуженi козаки, сiчовi дiди. Повсiдавшись просто на снiгу, вони довго радилися. Малий круг гойдався то в один, то в другий бiк i обрав осавулом Єнченка. Козаки вже добряче потомилися, а на великому крузi Ворону майже нiхто не обстоював, й вiн тихцем-тихцем зашився в натовп.

А над Сiччю гуляла вiхола. Стрiхи курiлися бiлим димом, колюча крупа сiкла обличчя й руки, а запорожцi поспiшали до церкви, в тепло. Й забулися недавнi незгоди, й усi щиро та праведно хрестили лоби, навiть тi, котрi недавно зривалися хреститися шаблями. Десь i зачаiлася злоба, але в Божому домi, при загальнiй злагодi i единодушii, вона не одважувалася явити свiй вид. Козаки гомонiли, й пiп довго не мiг перекричати iх. І гнiвався, бубонiв за своею конторкою пiдпаламар – нiхто не купував свiчок. Святi теж невдоволено хмурилися, але на них не дивилися. Всмiхалася тiльки Богородиця: запорожцi – ii дiти, вона одна розумiла iх. А потiм заспiвала пiвча, гарно заспiвала, уроча мелодiя опустилася на душi й змусила зiмкнутися грiшнi вуста. Лагiдна, оточена рум’янощокими пузатенькими янгольчиками Божа Матiр тепер уже дивилася з iкони на запорожцiв сумовитими, воiстину материнськими очима; в неi пiд ногами, на тiй же iконi, стояв iнший гурт сiчовикiв, в одного з них iз рота випадала паперова стрiчка, на якiй було написано: «Покрий нас, Пресвята Богородице, своiм чесним покровом». Ікона була давня, але старi сiчовi дiди ще впiзнавали в тому гуртi пiд ногами в Марii своiх полеглих у битвах побратимiв: адже богомаз малював ii на Сiчi.

Пiсля довгоi служби розiйшлися по куренях, де чекав празниковий, коштом Вiйськовоi Скарбницi, обiд. Вибивали днища в бочках з пивом, оковиту носили з шинкiв дерев’яними цеберками. У великих кiнвах на столах стояли iншi трунки, на кiнвах висiли корячки. Запахи варенухи, оковитоi, тернiвки на якийсь час навiть поглинули крутi, що не вивiтрювалися з куренiв нiколи, запахи кожушини, дьогтю i чоловiчого поту, а також запахи деревiю та материнки, якими забивали той дух. Деревiй, тоя, материнка, васильки, медунка та iншi трави стримiли в пучечках та цiлими кулями за всiма трьома сволоками.

Запорожцi розквiтали усмiшками, заходили з морозу, кидали на лаву шапки, потирали руки, розгладжували вуса.

Непитущi залишилися в церквi. Їх на Сiчi також чимало. То вороги-ворiженьки пустили поголос, нiби запорожцi – поспiль п’яницi.

Сiрко iз старшиною вечеряли на чернечому дворi, в iеромонаха. Отаман не любив бенкетiв по виборах, але так велiв звичай. До того ж вони були прiснi – не стравою, а словом, поведенцiею, обснованi молитвами та чернечою сумирнiстю. Тиха молитва, супокiй, чистота та ошатнiсть сьогоднi сподобались йому. Не багато вiн мав у життi таких тихих вечорiв, не часто вiдпочивав душею. Жив нелегко. Не плив у човнi за водою, а все поривався до кращого, правував до справедливостi, не часто спивав життя, не втiшався ним, хоч i вмiв утiшатися, його завжди щось мучило, щось непокоiло, саме через те й не змiг вiддати себе в руки долi й жити за ii потаемними велiннями. Здебiльшого йшов наперекiр, був невспокоений, упертий, непокiрний усiм, навiть собi. Незнищенна сила правди жила в його серцi, вона не давала упокоритись долi. Бувало, на якийсь час мовби заспокоювався, починав пливти за хвилею, а тодi якась сила вибивала з того спокою. Тепер часто думав про це.

Проте не iв гризьбою серця за тим, що не прожив десь над левадою, не просидiв на призьбi пiд вишнею або в монастирськiй тишi, тiльки шкодував, що, як йому здавалося, не випало пройти так, аби по тому слiду вже нiколи не ступала зловорожа нога, й не дiйшов туди, куди прагнув. Не покористав уповнi й того супокою, що його могли дати оцей пiвострiвець над Скарбною, кiш, влада. Вiн мiг одволожити душу на час, на день, на тиждень – пiсля виграноi сiчi, гарно збудованого думбаса, а тодi його думка починала знову кудись пориватися, на душi ставало бентежно. Його життелюбство мало саме такий триб – невспокоеностi. Так жив, так правив кошев’я, й, може, через те не стратив сили, що помiж iнших була одна велика думка, один помисел, якi поливали живлющою водою серце й тримали на свiтi.

– Найкраще було б нап’ясти над нашим островом вiтрило й попливти… – зненацька мовив Сiрко сам до себе. Й замислився.

А козаки подивували й притихли. Не просто було зрозумiти отамана. Неоднаковий вiн був навiть протягом однiеi днини. Й не те щоб неоднаковий вдачею, – адже поставав перед громадою то сумний, то веселий, то вiдчайдушний, то палахкий, як порох, то розважливий i спокiйний, – а й справдi мовби жило в ньому два чоловiки. Один неспокiйний, увесь у якомусь поривi, вiдчайдушний – мiг схопити за петельки найближчого друга, скинути з човна гребця, який щось прогавив, i кинутись на вiдчай душi в гущавiнь татар, тiльки сила та божа удача й виручали, мiг обрубати загребущу руку корчмаря, що злупив удвiчi за питво i страви, то – перший. Але жив у ньому (й про це здогадувалось небагато козакiв) iнший – глибокоi i широкоi мислi, яка текла, мов рiчка, нiколи не спиняючись. Напилася душа пiд Богдановими корогвами волi, та й на все життя. Проглядав далеко вперед i бачив тiльки морок. Либонь, душа й ранiше дихала волею, а тепер вiн осягнув ii розумом, оббiгав мислiю i татарський берег, i польський край, i московськi землi. Не раз та мисль ламалася, iй було кривдно й холодно, вона й сама десь заплутувалася, але, вивiльнившись, сягала туди, куди не сягала нiчия iнша. Важкий був ii полiт, тiсно iй було в свiтi, тiй волi, тiй силi, й це пригнiчувало отамана й не раз кидало в глибоку тугу. Либонь, дехто таки здогадувався, що це не просто отаман, вдатний стратег, дужий, смiливий, часом нещадний чоловiк, що вiн не лише вмiе повести ватагу козакiв, а тяжко думае за них усiх, i ту думу не обмежити Чортомликом, Скарбною i Павлюком. Сам вiн волiв у тому не признаватися, залишався просто отаманом – добрим i гнiвним, спалахував i вiдтавав серцем, за що його й любили козаки.

За столом розмовляли упiвголоса, iеромонах, усе ще ображений на кошового, намагаючись не дивитися в його бiк, повiдав свiтськi та духовнi новини – нещодавно iздив у Киiв i привiз iх повен мiх. Гомонiли про новi пiдступи унiатiв, якi Арiстотелем вивертають Боже слово, про достойних отцiв церкви, що дали унiатам i обскурантам добру вiдсiч, паче всього книгами своiми «Розмова бiлоцеркiвська» та «Лицар православноi церкви Схiдноi лицаревi костьолу римського» i вогнистими проповiдями в киiвських церквах.

– Мудре слово – що гостра шабля, – мовив iеромонах, сухою старечою рукою наливаючи з химерноi восьмигранноi карафи прозоре вино.

Сiрко слухав, i супокiй огортав душу. Й не хотiлося йому нiчого, опрiч миру та тишi. Вiн подумав, що то тиснуть роки, гнуть i кують його на свiй лад. Старiсть пiдкрадалася тривогою, якоi не знав ранiше. Й те часом дивувало. Страх нiколи не володiв ним. У бою завжди йшов попереду, швидкiсть i натиск виважували власну долю. То не була слiпа одчайнiсть, вiра в Божий промисел. Що ж, погине… Вiн таки щось та звершив на землi, чимось прислужився своему краевi i люду. Просто не дав нiколи зрости в душi хитростi, пiдступу, вони ж едино ведуть на стежки боягузтва. Та й завжди мав перед очима ворога. Спiзнав на собi його пiдступи, розгадав його кривавi умисли, й нiколи не вгасала в серцi ярiсть та мста. Вони спалахували в одну мить. Його порубцьовану душу могло легко поранити одне необережне слово. Надто кинуте кимось iз товаришiв. Тодi спалахував, як порох од iскри. Одначе швидко перегоряв, перший iшов миритися. Не мав у душi iдi, а злiсть не осiдала на нiй чорною кiптявою. Але, почував, з лiтами мiнялося щось у нiй. Все частiше думав про той час, коли не зможе скочити на коня, вийняти з пiхов шаблю. Та й нащо тодi все. Цей настрiй переважувався iншим: що менше лишаеться людинi життя, то стае воно дорожчим. І людина починае оглядатися та обачнитися. Й те, чим нiколи не дорожив, набувае ваги. З вiком зринали думки про статок. Не кепсько, гадав, лишити б щось дочкам. Думки тi, одначе, напливали й розтавали, як хмари, бо не вкладав у них усiеi душi. То навiть було нiби щось не його, мовби нашептане кимось. Сливе людським досвiдом? Бо ж у тiлi вистачало снаги, i запалу, й жаги, i цiкавостi до життя.

Любив послухати розумного слова. Про далекi краi, чудернацьких звiрiв, дивнi звичаi. Та щирiсть, майже дитиннiсть якось дивно уживалися з суворiстю й тверезiстю. Наслухавшись розповiдей мандрiвних людей, i сам подумки довго мандрував по далеких краях. Як те гарно! Либонь, коли б люди жили в злагодi, вони були б устократ мудрiшi й щасливiшi.

І ще один чоловiк думав про далекi краi та мандри. Сiчовий пiдписар Митрофан Гук стояв при одвiрку й дивився поверх голiв. Дивився так, мовби його нiщо не обходило. В червоному жупанi, сап’янових чоботях – ферт i веселун, ще й хвацько пiдпер рукою бока. Одначе було йому невесело. Запам’ятовував усе мовлене за столом, а сам думав про те, що сама його пам’ять стае пороховою мiною, i чим бiльше пороху, тим бiльша небезпека. Страшно жити з таким вантажем. Ще й невiдомо, яка буде плата. Бо ж таки нiчого не мае. Самi обiцянки-цяцянки. Обiцянки великi iз вельможних вуст. Отож i ходить по лезу шаблi. Хоче одiгнати невiдчепну ману веселощами та чаркою, одначе не завжди те йому вдаеться. «Поiхати б кудись далеко-далеко й не вернутися бiльше», – подумав улад з отамановими словами i несподiвано зiтхнув, а тодi спам’ятався й швидко ковзнув по келii поглядом – чи нiхто не помiтив. Здаеться, нiхто. Та й що помiчати?

…Сироватка, котрий не протовпився в церкву й одстояв обiдню на морозi, настрибався халяндри, корячок горiлки вилив просто в щербу, сьорбав гаряче пiйло й почував, як одтае, нагрiваеться душа. Шевчик, кум – кумами вони, звичайно, не були, просто називали себе так оддавна, пiсля того, як колись разом гостювалися на хрестинах у знайомого зимiвничанина, – теж сподобав той напiй, i вони довго чаркували вдвох, обсiвшись бiля теплоi груби. Гарно iм там було, аж вони не захотiли сiдати до столу. Там, бiля груби, обое й поснули, зморенi теплом, ситою кутею та горiлкою.




III


Вони зiткнулися в синiй снiговiй iмлi груди в груди. Татарський акинджi й козацький роз’iзд. Мела хурделиця – за нею спочатку козаки не побачили татар, а татари козакiв, а тодi закружляли в степу, рубаючись мовчки й люто. Синьо миготiли шаблi, розбризкували по снiгу гарячу кров. Люди рубали людей, конi гризли коней, дико iржали в передсмертнiй агонii. Люди помирали мовчки. В степу тiльки так i помирають.

Татар було вп’ятеро бiльше, вони оточили козакiв з усiх бокiв, пильнуючи, аби жоден не сховався в бiлiй хурделицi. Слiпив очi снiг, iржали конi, брязкали сагайдаки й стремена, але, опрiч того, не чулося нiчого – жодного людського поклику чи стогону. Вимахували списи й клювала, конi без вершникiв бiгали довкола тiсного, згарцьованого копитами тирла. Стояв сiчневий мороз, скипень, з коней i людей валувала пара; шаблi нагрiлися, снiжини танули на них i збiгали струмочками навпiл з кров’ю. Козаки спробували прорватися, але iх збили й не дали пiсля того скупитися i стати спина до спини. Кiлька разiв злiтав у повiтрi аркан, але, обдурений вiхолою, падав у порожнечу. Козаки боронилися запекло, навiть уже збитi з коней, посiченi, не випускали з рук шабель. Снiг пiд iхнiми ногами пiдпливав червоною кип’ячкою, кiнськi копита перемiшували його в кашу, що одразу замерзала.

Коли пiдскакав калга-солтан, усе було скiнчено. Дзямбет-Гiрей оглянув побоiсько й суворо та гнiвно напосiвся на чауша – величезного воiна з налитими кров’ю очима, який важко дихав i довго не мiг увiпхнути в пiхви шаблю. Баранячий кожух на лiвому плечi татарина був розрубаний, по гривi гнiдого бахматого коня збiгала кров й запiкалася на шиi – татарин, рятуючись вiд удару, пiдняв коня цапки, ховався за його шиею. Двое спiшених татар вели своему ватагу спiйманого звiздочолого козацького коня, що дурiв од волохатих кожухiв та чужого запаху, рвався з чiпких рук.

– Чому з кожного випустили кров i душу? Чому не взяли жодного живцем? – Калга-солтан тиснув тонконогою кобилою гнiдого бахматого, що вже хитався.

«Язик» iм був потрiбен конче. Вони пробивалися у снiгах майже наослiп, дедалi бiльше ризикували – наткнутися на укрiплений козачий форпост, який не зможуть одразу скурати, й козаки подадуть знак своiм.

Чауш лупав облiпленими сльотою повiками, затискував правою рукою розрубаний на плечi кожух. Вiн або був оглушений i ще не прийшов до тями, або не хотiв вiдповiдати.

– Вони не давалися, – обiзвався пiший татарин, гаркаво, по-ногайськи вимовляючи слова, й калга ледве розчовпав, що той каже. – Ми перед цим одного знайшли. Замерзав, ледве одтерли.

– Де вiн? – запитав Дзямбет-Гiрей.

Кiлька чоловiк кинулись у бур’яни, – вони, либонь, забули за бранця. Полонений лежав там, де вони його кинули перед початком бою, – пiд кущем буркуну. В нього були зв’язанi руки й ноги. Одяг i обличчя вже притрусив снiг.

Один татарин повернув полоненого горiлиць, iнший пiдiбраною пiд ногами козачою шапкою обтер обличчя. Калга-солтан нахилився з сiдла. Бранець був молодий i гарний. Довгасте худе й виснажене обличчя, чорний вус, чорнi розлетистi брови. Проте одяг вельми пошарпаний i не схожий на козачий. Може, й не козак це? Небавом довiдаються. Але спочатку його треба привести до тями.

– До ханського намету, – вказав нагайкою на полоненого. – Хутчiше. А самi проiдьте ще трохи вперед. Пильнуйте. Зараз я пришлю замiну.

На пiвнiчному схилi балки, що трохи захищав од вiтру, вже стояв ханський намет. Орда i яничари розташовувалися вподовж балки. Коли калга поглянув на табiр зверху, йому здалося, що то ворушаться мурахи. Татари одторочували шкiрянi, шерстю досередини, юки з просяним борошном та сиром i шаньки з вiвсом для коней. Їли самi та годували коней, вкладали iх на снiг й собi лягали помiж них. Конi грiли вершникiв. На бiлому снiгу татари скидалися на гракiв. Декотрi, дужчi, доiли кобилиць, тепле молоко текло просто в жили, воно грiтиме довго. Яничари розташувалися окремо, пустили коней на волю, тi збивалися в табуни – головами докупи, – а самi гуртувалися й одразу засинали. Один великий сон насував на вiйсько. З нього мала натекти нова сила й помчати iх далi, туди, куди спрямував прапор пророка та перст султана й куди поведе iх хан орди.

Серед цього ще ворушкого царства, що повiльно провалювалося в дрiмоту, не мiг заснути тiльки великий хан. Навiть не мiг усидiти на шовкових подушках; кинувши пiд ноги ковдру з лисячих хвостiв, дибав попiд червоною запоною, до болю кусав губи, щоб не завити по-вовчому. Несамохiть рвав шовк, рвав повсть, розривав ремiнцi й кидав пiд ноги. Одвертаючись до вилоги, негнучкими задерев’янiлими пальцями оббирав бурульки з вусiв та бороди. Бiля намету юрмилися аги, мiрмiрани, беi, iх теж зморював сон, декотрi вже дрiмали стоячи, але нiхто не наважувався зайти досередини. Хоч закон велiв скласти звiт про пiдручне кожному вiйсько одразу по тому, як зупинилися на спочинок. Всi розступилися, коли пiдскакав калга-солтан, вiн зайшов до намету. Знайденого на дорозi козака дозорцi поклали на повсть, одтирали снiгом.

Лаврiн прийшов до свiдомостi, але зiр йому вияснювався довго – здавалося, перед очима метляеться якесь рожеве шмаття. Крiзь те шмаття – плескатi, майже безбровi обличчя з вузенькими щiлинками очей, гостроверхi шапки, кошлатi гриви коней. Вiн бачив цих людей сьогоднi вдруге, в цьому мiг заприсягтися. Не тiльки бачив: навiть були змусили його бiгти; скрутили ремiнням руки й погнали мiж двох коней. Але Лаврiновi пiдломлювалися ноги, вiн упав, татари зупинилися й кинули його в сiдло. Все це – неначе крiзь сон. І заснiжений степ, i вологий круп коня, й волохата, в снiгу, спина татарина. А по тому знову був сон. Вiн з такою радiстю поринув у чорну теплу прiрву, що вдруге татари ледве витягли його з неi. Думки в головi ледь жеврiли й були мовби не його. А вже намислював, що казатиме. Вiдав, якi немилостивi до запорожцiв татари, напевне знав: чинитимуть важкi спитки, то порiшив видати себе за аргатала, який заблудився в степу. Лаврiновi болiло тiло – здавалося, його довго били палицями, й туманiло в головi, й почував байдужiсть до всього на свiтi. Його не злякав полон, тiльки важкий смуток стиснув груди.

Татари терли Перехресту груди заповзято, двiчi вливали в рот щось пекуче й гидотне, аж його трохи не знудило, й вiн сплюнув на снiг зелену слину. Мав на мислi ще якийсь час удавати з себе кволого, але татари безпомильно вловили мент, коли вiн мiг стати на ноги. Витерли ще чимось смердючим груди й потягли за ковнiр, боляче шильнувши ятаганом у пiхвах пiд ребро. Лаврiн з несподiванки зойкнув i сiв.

Перехрест не раз бачив на Сiчi татар, але тi були зовсiм не такi. Ошатно вдягненi, вони улесливо посмiхалися й раз по раз сплескували в пухкi долонi. Од них пахло миртом, якимись духмяними травами. А тут, скiльки сягало око, вовтузилось на снiгу, комашилося щось однолике, смердюче, схоже на велетенську зграю. Крокiв за тридцять од нього гурт татар шматував коня. Кiнь або зламав ногу, або пристав, його добили й тепер краяли ножами, жерли сире м’ясо. Воно парувало, скрапувало гарячою кров’ю, ординцi злизували ii разом зi снiгом, один припав до кiнськоi шиi й пив просто з рани. Вони нажиралися, як вовки, – на довгу дорогу, на бiг, на нову кров, й щось гарчали, щось тицяли один одному – певно, сплачували за коня, в них були якiсь своi рахунки, тiльки цим i нагадували людей. Бiля самого Лаврiнового обличчя щирився чорний рот з пеньками зубiв, здавалося, татарин хоче вкусити козака, та не знае як, шорсткi холоднi пучки обмацували його лоб та скронi, роздирали повiки. Татарин заглядав у зiницi. Вiдтак двое дужих ординцiв ухопили його за руки й втягли до великого, червоного зсередини намету з високою шкiряною кобкою зверху; в просвiт мiж нею та наметом падало свiтло. Знизу пiтьму розганяло трiскуче багаття з кураю, його пiдтримував маленький татарин, що сидiв на п’ятах. Снiг навколо вогню обтав. Вогнянi вiдблиски падали на Лаврiнове обличчя, снiг на ньому почав танути, збiгаючи патьоками за шию i на груди. По той бiк багаття, спиною до вилоги, стояв високий татарин у вовчому кожусi й лисячiй шапцi. З-за Лаврiновоi спини виступив ще один татарин, у повстянiй, отороченiй по краях заячим хутром шапцi, й задзигорiв швидко, аж Лаврiн спочатку думав, що той лепече по-татарськи, й тiльки згодом утямив, що то товмач i говорить вiн по-украiнському.

– …i врятували тобi життя. Ми впiзнали, що ти козак. Скажи нам, чи давно з Сiчi й куди йшов. До застави? Де вона? Тiльки не бреши. Бо спiзнаеш мук, яких не спiзнають найбiльшi грiшники у вашому пеклi. А розкажеш – залишишся живий, ще й дамо тобi коня та харчiв на дорогу. – Останнi слова мовив з димовоi хмарки, яка окутала його.

Лаврiн мовчав. Стояв i думав, як би не одурити себе й тих, на кого нацiлена ця орда. Треба б поставити своiми словами на путь нападникам обмильнi козацькi залоги, але Перехрест не знав, куди йдуть татари – на Подiлля, на Слобожанщину, пiд Киiв? Ще подумав: вiн уже не зможе нiкого застерегти, й не дадуть йому татари коня, не випустять зi своiх рук. Сяйнула думка про Килiяну та Марка i згасла. Вони вже теж були не на його життевому полi.

Мабуть, вiн би спiзнав тих мук, якими погрожував товмач, коли б у цей час до намету не вбiг велетенського зросту татарин у розпанаханому на лiвому плечi кожусi й, клякнувши просто в пiдмоклий снiг, заговорив захриплим голосом в спину татарському ватагу. Високий татарин одразу обернувся на ту мову, щось сказав, охоронцi потягли Лаврiна з намету. Лаврiн подумав, що ось зараз i скiнчаться його муки. В одну мить бiля цього жаркого багаття йому подорожчало життя, проте вiн не збирався вимолювати його у ворогiв, та й не сподiвався вимолити. Але його кинули на холодну, вже присипану снiгом повсть, на котрiй нещодавно вiдхаючували од смертi, й не чiпали бiльше. Лаврiна проймав холод, i, може, вiд того думка бiгла швидше, стрибками. Бачив широку холодну балку, припорошений снiгом татарський табiр, де перемiшалися потворнi, обкиданi снiгом кiнськi голови й схожi на могили горбочки, високий намет i гурт басурманських ватагiв бiля нього – все справжне й несправжне в своiй неймовiрнiй iстинностi. Примiрявся навiть до втечi, але те вже було зовсiм неможливо.



Чауш коротко оповiв хановi, що вiн зi своiми акинджi наткнувся за два фарсахи[3 - Фарсах – мiра довжини, 4 км (тур.).] звiдси на великий зимiвник на островi. Вони захопили його мешканцiв, сiм душ, одного, що втiкав у лози й вiдбивався, зарубали. Селiм-Гiрей пiдкульгав до вогню, його обличчя перекривила чи то гримаса болю, чи то посмiшка. Страх хапонув чауша холодною рукою за горло: вiн подумав, що калга-солтан доповiв хановi про бiй iз козацьким загоном, про загибель усiх козакiв i тепер на нього чекае велика кара. Але Селiм-Гiрей справдi посмiхався. Вiн ступив уперед якось дивно, з пiдскоком, i запитав:

– Де вiн?

– Тут, – сказав чауш. Вiн не зрозумiв хана.

– Де зимiвник? – перепитав хан, i його гострi, зламанi посерединi брови нахмурились, цього разу вже вiд гнiву. – Коня менi. Покажеш дорогу. Сеймени поiдуть зi мною. Всiх полонених теж припровадити туди.

Ступаючи правою ногою на пальцi, Селiм-Гiрей вийшов з намету. Хартуна не вщухала, ага i його беi стояли, схожi на бiлi надмогильнi стовпцi. Хан подумав, що орду треба пiдняти ранiше, аби ii не примело в балцi. Хотiв пройти до осiдланого коня, але наштовхнувся поглядом на постать бейлербея, начальника яничар, зупинився. Йому здалося, нiби яничарський ага посмiхаеться. «Цей жовтяк, – подумав про бейлербея, бо той мав жовте, як шкуринка на помаранчi, обличчя, – скаже в Едiрне, буцiм я погано сповняв вищi повелiння, що через якогось ганебного прища кинув напризволяще вiйсько».

Проклинаючи себе за слабкодухiсть, мусив вiддати декiлька наказiв: вислати посилену охорону, призначити по двое од кожного загону, щоб стежили, аби нiхто не замерз у снiгу, пiднiмали сонних, й ще по двое – наглядати за кiньми. Хоч усе це аги знали самi. І мусив-таки запитати бейлербея, чи на силi яничари, чи не потрiбно iм чого. Яничарський ага перше запитання сприйняв як образу й помочi од хана не сподiвався. Та й що може дати йому хан у цьому голому степу, де тiльки снiг, та бур’ян, та слiди хижих звiрiв? Де на обрii гасають табуни диких коней i велетенських птахiв – дрохв, що iх яничари кiлька разiв мали за ворожi роз’iзди. Триденний безугавний бiг зморив агу до краю, яничарам поморозив щоки, йому здавалося, що коли вiн дише, у нього в ротi замерзае слина; едине, що ще горiло, й теплiло, й трохи грiло, – лють, але на кого мiг ii вилити! Швидше б кiнчався цей триклятий похiд; якщо вiн залишиться живий, згадуватиме його до скону. Їхнi татарськi союзники – варвари, а великий хан – дикун. Для них цi морози, цей степ – що вовковi лiс. Хан не сказав у Едiрне, якi злигоднi чекають воiнiв столицi правовiрних на цьому бiлому шляху. Й тепер насмiхаеться з них. Його тонкi губи ворушаться – iх звивае посмiшка.

– Чим довше стоiть у куфах вино, тим воно мiцнiше. Чим бiльше злигоднiв падае на яничара, тим вiн дужчий. А прохання маю до хана едине: нехай його воiни не обкрадають воiнiв султана.

– Ханськi слуги – теж воiни султана, – суворо одказав Селiм-Гiрей. – Що взяли у вас воiни степiв?

– Вони тягнуть усе. Коней, iжу, зброю.

– Ви маете хоч одного, спiйманого на злочинi?

– Сьогоднi в мене вкрали копчений кiнський окiст. Ми впiймали злодiя.

Смiховинна скарга: голодний воiн поцупив копчений окiст з припасiв паскудного яничара. Його треба… У цю мить пекучий бiль пронизав ногу Селiм-Гiрея. Вiн ухопився за стремено, витиснув крiзь тонкi, посинiлi губи:

– Велю покарати луком.

Ледве Селiм-Гiрей вiд’iхав, як вершитель його присудiв та двое аг вiдшукали злодiя й сповiстили йому ханський присуд. Його вивели на сiру, в мерзлому кiзяччi та груддi дорогу, що ii годину тому протоптала в снiгах орда. Дорога бiгла на пiвдень у милий серцю татарина край. Вiн дивився туди, де вона губилася на обрii, й мимовiльний вiдчай на його обличчi заступав вираз побожностi та трагiчноi упокореностi.

Привели коня, напiвдикого, бахматого, з чорною смугою через усю спину, прив’язали до хвоста лука. Татарин сам узявся за лука. Провина була вочевидь, Аллах i хан вiдали про неi, не прощали ii. Велiння хана – вищий закон правовiрному на землi. Аллах дивиться на нього з неба, татари дивляться iз землi. Залишаеться одне – померти мужем. Двое вершникiв шмагонули коня нагаями, вiн здибився, рвонувся, поволiк татарина по груддю, мерзлих кiзяках, поламаних бур’янах. Татарин сконав, не випустивши лука з рук.



Ледь гострий, вiдточений на сiдельнiм ременi нiж розiтнув набубнявiлу, розпарену шкiру на п’ятi, хан вiдчув, як йому нiби величезна вага скотилася з плiч. Стало гарно, аж вiн засмiявся. Вiдкинувся на подушки – iх познiмали з полу й склали посеред хати – й з насолодою випростав сковане кiлькаденним болем тiло. Його обличчя розм’якло, розправилося, вiн задоволено мружив рiденькi брови й пахкав губами, неначе дитина. Нiс хановi почервонiв, пiд очима висiли мiшки, рiденька борода обтiпалася, фарба на нiй вилиняла, й крiзь бруднi патьочки проглядала рання сивина.

Селiм-Гiрей обвiв поглядом хату. Випотрошена велика зелена скриня – воiни степу вже попоралися тут, – на лавi i долiвцi валялися побитi iкони – вони ж познiмали iх з божницi, але, впевнившись, що сусальна фольга проста, покидали, а заодно потрощили посуд бiля печi та повибивали шибки вiкон. Їх позатуляли подушками.

Хан був у легкiй турецькiй сорочцi – камкiс, все iнше – кольчуга, лук, сагайдак – лежало на лавi. Хатне тепло хилило його до сну. Воднораз йому вперше за три днi захотiлося iсти, вiн згадав про вкрадений у яничарського аги кiнський окiст i наказав подати копченого м’яса й собi.

А також зажадав вина. Одначе червоне вино замерзло в бурдюзi, служник, розiрвавши бурдюг, накришив у знайдену на малому суднику мiдну тарiлку червоних крижаних скалок i поставив пiд комин на жар. Поки вiдтавало вино, а служник рiзав на тоненькi скибочки м’ясо, розкладав кав’яр та родзинки, Селiм-Гiрей наказав завести полонених. Їх увiпхнули всiх зразу, й товмач пошепки наказав iм стати на колiна. Спотикаючись, заточуючись, бо були пов’язанi за руки мотузками, кiнцi яких тримало двое татар, штовханi в потилицю й пiд ребра, полоненi поклякли на долiвцi. Було iх восьмеро: господар iз хазяйкою, iхнiй син, четверо челядникiв та Лаврiн. Одного челядника татари зарубали в лозах – тiкав через лiд, одбивався сокирою, й ще один, бiлоокий Денис, подiвся невiдь-куди. І Драпак, i всi iншi вважали, що його порубали теж.

Хан короткозоро примружився, мельком оглянув усiх.

– Оцей, – вказав товмач на кругловидого, лисуватого дядька з догiдливим виразом очей, – господар зимiвника.

– Клянусь бородою, я не збираюся купувати зимiвника, – пожартував хан. – Спитай у нього, чи е серед них запорожцi. Чи знае хто дорогу на Сiч.

Товмач переклав, i Мартин Драпак, кланяючись то хановi, то товмачевi, обома руками вказав на Марка:

– Ось вiн запорожець. Недавнечко з Сiчi. Наймит мiй. – І запобiгливо дивився хановi в очi, хоч мало на що сподiвався. Намерзла на вуса бурулька льоду заважала Драпаковi говорити, а одiрвати не мiг – руки були зв’язанi.

– Скажи: вiн залишиться живий, якщо проведе нас найбезпечнiшим шляхом.

Марко стояв на колiнах, похнюпивши голову. Йому було байдуже все на свiтi. Вiдчайдушна остаточна Килiянина вiдмова, новий страшний полон – чого ще сподiватися? Обiч стояв свiдок двох його зрад, його суддя й, мабуть, тiльки волею випадку не кат – Лаврiн Перехрест, дивився на Килiяну. Може, оцi татари врятували Марка вiд Перехрестовоi шаблi? Адже Лаврiн прийшов згладити його зi свiту. Єдине, що почував ясно й чiтко, почував оголеним серцем, – це Лаврiнову присутнiсть. Хотiлося глянути на нього – й боявся. Ось вiн прийшов, i земля розверзлася пiд Марком. Татари важать його на найстрашнiшу зраду. Нi, вiн не поведе iх. Вiн скаже, що Драпак бреше. Що сам збрехав Драпаковi… Лаврiн не видасть його. Нехай Лаврiн…

І враз у той розмисл вплiвся новий, гарячий, лячний. Йому аж роса виступила на чолi. «Вони сказали: залишиться живий, якщо проведе на Сiч… Значить, усiх iнших скарають… Залишиться живий один… Той, хто покаже дорогу… Їх усiх… Нiхто нiчого не знатиме…» Серце забилося швидко-швидко, рвонулося, як птах iз чужих рук. І вже вiн не мав волi, його заполонив страх, i хоч усвiдомлював, що чинить жахливий злочин, поспiшаючи, аби поперед нього не вихопився хтось iнший – Лаврiн або Омелько Сич, теж запорожець, – закивав головою:

– Я знаю всi дороги. Я проведу… – Прорiк тi слова в нестерпнiй тузi, й щось луснуло в його душi, й щось там померло. Лаврiнове прокляття упало в холодне дупло. Намагався не дивитися в його бiк, аби не наразитися на вбивчий погляд, хоч знав, що вже й той погляд його не зупинить. На мить перед Марковим зором майнула свiтла пляма – сонячна галявина; й побачив посеред галявини двi постатi, й заплющив очi. Те видиво було з днiв, коли вони з Лаврiном ще ходили, обнявшись по-братньому, i любили один одного. Сонячна пляма погасла, й тоi ж митi для Марка настала вiчна нiч.

Хан зрозумiв вiдповiдь ще до того, як товмач переклав ii. Ще раз обвiв очима бранцiв, затримав погляд на дiвчинi. Гостреньке личко, рiвненькiй носик, точене пiдборiддя, до якого хочеться торкнутися пальцями, брова, як серп молодого мiсяця, ще й чорна цятка над бровою, що особливо принадно, а очi синi, темнi, як морська глибина. Дивна невiдповiднiсть i воднораз – краса. Губи звабливi, чутливi, червонi. З таких бранок бувають солодкi наложницi. Вона гарна навiть без рум’ян. Подумав про це холодно, без краплi хiтi. Звершував найбiльший подвиг життя i був тiльки воiном. Цей похiд скiнчиться повним i навiчним погромом козакiв. Вiн зробить те, чого не зробив султан з усiм вiйськом. Селiм-Гiрееве iм’я муедзини прокричать з усiх веж Адрiанополя й Стамбула. Хан уже на порозi перемоги. Нехай знають про це в Адрiанополi.

– Негайно спорядити гiнцiв, – сказав товмачевi. – Вони повезуть найсолодший привiт i звiстку про близьку перемогу за море. А що нашi слова – не шелест вiтру, що ми уже в краiнi гяурiв, султану засвiдчить наш подарунок: оця чорноброва дiвчина i оцей молодий кяфiр, – вказав очима на Лаврiна. – Всiх iнших – пiд кригу. Щоб не лишилося слiду.

Килiяна не зрозумiла слiв хана. Та вона й не чула iх. Вона дивилася на Лаврiна. Бачила й не бачила його, адже, як i всi iншi бранцi, була розчавлена лихом, погано тямила, що вiдбуваеться в хатi, всi думки в ii головi перемiшалися, й чорно палахкотiла лише одна – про смерть. І крiзь той чорний вогонь бачила Лаврiна, але сказати йому нiчого не могла, то промовляла ii пам’ять, то промовляло щось за неi, й через те не могла розiбрати його слiв, а його погляд, його усмiшка вiдпливали кудись все далi й далi, аж поки не перетворилися в червону крапку. Килiяна знепритомнiла.



Тихоi зоряноi ночi татари добиралися до Сiчi. Варту бiля могили Мама-Сура зняли безшелесно. Марко вказав землянку, в якiй вона сидiла, й видолинок, яким пiдлiзти до неi. Сторожа пильнувала не вельми, тiльки зрiдка хтось вилазив з куги, озирав степ i мерщiй пiрнав назад у тепле кубло. Дозорець, який саме вилiз iз землянки, пiдстрибував на горбочку, як заець. Це був зовсiм молодий козак, вiн грався сам iз собою, зi степом, з мiсячним сяйвом, яке текло мiж синiх снiгiв. Три стрiли – двi з чорним, одна з бiлим пiр’ям – вп’ялися йому в спину, вiн упав не зойкнувши. Решту, чотирьох, схопили живцем. Їх поклали горiлиць на снiг, вони бачили темнi обличчя татар, високе небо й важкi холоднi зорi. Бачили одну нову зiрку, звечора ii ще не було, вiдали, що небавом бiля неi спалахне ще чотири. Напевно це вiдало трое, четвертий сподiвався якось одвернути ii з’яву. Ковтаючи сльози презирства до себе, прошепотiв, що покаже, якою з восьми хвiрток вони пройшли сюди, примкнувши ii за собою дерев’яним ключем i заховавши його в снiг. Його поставили на ноги, трое iнших лишилося лежати на снiгу з перетятими ятаганами горлами. Нiхто вже не помiтив, чи побiльшало на небi зiрок.

Орда i яничари спiшились у долинi Татарки, коней лишили бiля запорозьких стогiв. Вони оточили iх, били пiд ноги сiно, засiвали бiлий снiг свiжими кiзяками.

Через Днiпро, широким Днiприщем полонений дозорець повiв татар до Сiчi. Стежка, яку протоптали дозорцi, була вузька, брели глибокими снiгами, що покрили кригу.

Селiм-Гiрей сидiв на схилi Мами-Сури. На снiг накидали подушок, заслали попонами, й хан стримiв на цьому гнiздиську, як чорногуз на купинi. Перед ним лежали безмовнi, заметенi снiгами плавнi. Снiги переливалися в мiсячнiм сяйвi, одсвiчували холодом. Дерева внизу теж були обкиданi снiгом, стояли, закутанi в синi кожухи, як нiмi велети. Сiч чорнiла за кiлька верст по той бiк Днiпра. Бачив ii неясно, швидше вгадував, нiж бачив: там не свiтилося жодного вогника й не було чути жодного згуку. Темна, з розмитими берегами крайка, кiлька чорних горбкiв i щось сиве, як дим, – усе, що мiг ухопити зором.

Спiшене татарське i яничарське вiйсько посувалося по заметенiй снiгами кризi. Спочатку перетнуло Днiпро, а далi вийшло на широкий, майже прямий рукав. Там окремi постатi злилися в один темний, ворушкий потiк, що котився в бiлi нетрi ночi. З обох бокiв громадилися синi тiнi i якiсь кучугури. Скрiзь – на деревах, на кризi, на сивiй пеленi снiгу – лежала мовчазна засторога приснулоi небезпеки. Один випадковий стрiл, один погук – i все зрушиться, загримить, закипить, чорне перемiшаеться з бiлим, бiле – з червоним. Так здавалося хановi. З кожного воiна перед походом узято присягу на тишу, кожному риштунок перевiряли чаушi, кабашi, аги й калга.

Зрiдка Селiм-Гiрей через товмача звертався до зв’язаного Марка, що сидiв на снiгу, й той вiдповiдав. Чорнi вежi з того боку – там частокiл, з цього – плетенi iз лози кошi, засипанi землею. Кошi вже старi, фортецю, кажуть, закладав лiт двадцять тому кошовий Лутай з козаками. За Сiрка пересипано двi башти й поставлено двi новi, пущено в рiв воду та прорубано кiльканадцять нових бiйниць для гармат. Гармат на Сiчi багато, скiльки саме – Марко не знае, але е великi, е мортири, е й малi, на колесах та ручницi. Лiд довкола Сiчi обрубують спецiальнi команди. Марко говорив i говорив, намагався пригасити розпач, що пiднiмався з глибини душi. Вiн розумiв, що вчинив зраду, якоi, мабуть, запорозький кiш не знав одвiку. Йому хотiлося, аби запорожцi прокинулися, вдарили по басурманах та погромили iх, i воднораз боявся того. Перед ним лежали Днiпро, плавнi, Вiйськова Скарбниця, кiш. Кров била в мозок, коли дивився в той бiк. Звiдти вiяло чимось рiдним, дорогим i… страшним. Плюгавий хан з плюгавою ордою при його допомозi ось зараз розтопчуть запорозьку твердиню на порох. Й не заспокоювала думка, що татари й турки доскочили б Сiчi й без нього. Через те вже майже в напiвбожевiльнiй маячнi розповiдав хановi про запорозькi гармати, зумисне добудовував башти, помножував сили, мовби шукав у тому застрашеннi якогось рятунку чи хоч полегкостi зструпцьованiй зрадою душi.

Селiм-Гiрей слухав його, широко розплющеними очами дивився на Сiч. Вiн ще нiколи не був так близько вiд коша гяурiв. Йому й справдi здавалося, що запорозькi гармати прозирають аж сюди. Хану стало моторошно й холодно. Потягнув на плечi зшиту з ведмежих шкур повсть. Мимохiть оглянувся назад. Нiмою стiною стояли за спиною сеймени. Неспокiй звiяло з серця. Селiм-Гiрей знову подивився на Сiч. Чорна рiка воiнiв уже допливала до неi.

Було тихо. Десь двiчi протяжно завив вовк, та гулко, мов гарматний пострiл, вдарила на Днiпрi крига.

Хан здригнувся. Йому здалося, що вiйсько посуваеться надто повiльно. Подивився на зорi – чи далеко свiтанок. Небо було сине, зорi висiли низько, здавалося, iх можна було хапати руками й ховати за пазуху. Але вони бринiли од холоду, тож вiд самоi думки про те, що кладе iх за пазуху, хана зморозило.

У повiтрi майнула чорна тiнь, рiзко вдарилася вбiк. Сова. Пугукнула, летячи над лозами, i знову холодний дрож прокотився по хановiй спинi. Неймовiрно повiльно спливав час. Хан злостився, кусав губи, що не володарював над часом, а тiльки над людськими життями. Не володарював i над своiми почуттями. В серцi то витанцьовували божевiльнi дервiшi, то щось бубонiли муедзини. Оцi години – години вiчностi. Сто чи й бiльше лiт стоiть на перешкодi Кримському ханству Запорозька Сiч. Вона стримить, як камiнь на бистрiй рiчцi, на якому розбиваються швидкокрилi галери. Тисячi iх розбилося за вiки на тому каменi. Й судилося той камiнь сколупнути йому, великому хановi великоi орди Селiм-Гiрею. Його iм’я прокричать з усiх мiнаретiв Стамбула та Адрiанополя. Його iм’ям назвуть кораблi i мiста. Воно вже летить на крилах вiчностi. Благословенний час, тiльки збiгае вiн надто повiльно.

Служник з дзигарями чипiв за хановою спиною, але хан волiв на дзигарi не дивитись.

Врештi прибiг захеканий гонець – один з тих, що ланцюгом простяглися уздовж Днiприща, то звiстка долетiла, як птиця.

– Гяури сплять. Лiд навколо Сiчi не обрубаний. Яничари вже заходять до фортецi.

Хан зняв iз мiзинця персня, дав гiнцевi.

– Перейняти всi дороги до втечi. Оточити фортецю з усiх бокiв, щоб i дух не вилетiв звiдти, – вже вкотре повторив слова Кепрюлю.

На Днiпрi знову лунко стрельнула крига. Вiдтак iз синьоi мли долинуло коротке вовче виття. Це вже вив не вовк: татари подавали знак, що Сiч оточили, що кiльце замкнулося.

Селiм-Гiрей вийняв iз пiхов шаблю. На ii лезi з обох бокiв горiли золотом слова: «Володар хан» – з одного боку i «Це – найпевнiший доказ» – з другого.

Хан поцiлував шаблю i поклав ii собi на колiна. Вiн розпочинав велику битву за остаточне знищення гяурiв.




IV


Сироватка реготав увi снi. Йому снилося, що кум Шевчик i його брат Одарiй виловили в Скарбнiй русалку й принесли йому в подарунок. Русалка дивилася на нього зеленими очима, намагалася прокусити сiтку, в яку замотали ii сiчовики. Мокiя розпирав смiх, бо козаки забули звичай, який найпильнiше забороняв приводити на Сiч жiнку, а русалка хоч i нечиста сила, а таки ж жiночоi породи. От, думав, перепаде iм, як вернуться з обiднi запорожцi.

Обличчям русалка була схожа на Мавру. Всi жiнки, якi снилися будь-коли Мокiю, були схожi на Мавру. Чи через те, що майже не знав iнших молодиць, чи за щось в покуту. Вiн розумiв це навiть увi снi, сердився, але нiчого не мiг перемiнити. Отак – не вистачало йому ще на Сiчi Маври.

Од реготу й пробудився, й здивувався, що лежить на долiвцi. Йому нахолов правий бiк – низом з-пiд дверей бив холодний, як лезо ножа, струмiнь. Але ворушитися не хотiлося, вiн потягнув кирею, обгорнувся полою. Помацав рукою – груба вже вичахла. Лiворуч, вткнувшись писком йому в плече, спав кум Шевчик. Плямкав увi снi губами, прицмокував, неначе маляс лизькав. Сироватка пригадав сон, посмiхнувся й осiнив себе хрестом. Про всяк випадок. З лiвого кутка куреня долинув тихий гомiн. Сироватка повернув голову (в нiй одразу нiби зрушилося щось, аж тенькнуло в скронi, й згадалося, яке питво вживали звечора), побачив жовтаве свiтло, котре вибивалося з-пiд попони. Там сидiли запеклi картярi. Гарно вони вкублилися: в самому кутку, в закапелку мiж грубою та стiною, завiсилися двома попонами – однiею од високого полу при стiнi, на якому спали запорожцi, другою – од причiлкових вiкон та дверей. На пiдлозi стояла свiчка з воску й чорнобильнику у дерев’янiй тарiлочцi. Вiн тiльки ii й бачив. Гравцiв не було видно – та вони вже, либонь, i не грали, просто точили ляси – вiн вгадував iх по голосах. Власне, знайомий йому тiльки один голос – старого Цвiркуна, козака метикованого, лукавого, трохи брехуна й трохи характерника. Щоправда, характерник з нього теж кепський супроти тих, що жили на Сiчi в давнiшнi роки. Тi вмiли плавати по землi в човнах, проходити по дну рiки, брали в руки розжаренi ядра, повертали вершникiв на птахiв, а пiшаниць – на котiв. Або кинуть на Днiпро кирею, посiдають трое чи четверо на неi й пливуть собi, люльки палять. Ще й, гемонськi хлопцi, вусом не ведуть i оком не зморгнуть, буцiм так i треба. А що Цвiркун? Щоправда, в карти з ним на грошi грати не сiдай: обдере, як вовк козу, ще вмiе без ключа одiмкнути будь-якого замка, найбiльше ж, на що вдатний, – молоти язиком. Бреше, аж курява встае, й щоразу по-iншому. Зараз теж всiвся на свого шевляга, править теревенi, i язик йому не пухне.

–..Отож каже йому чорт, – вiв свою повiсть Цвiркун, а молодi козаки навiть дух попритаювали: пiвнiч, святочний вечiр, його, нечистого, не доведи Господи i в думках споминати, а дiд ним так i крутить. – «Вертайся, козаче, до мене з найкращим другом». Прийшов чоловiк додому, сiв на покутi та й думае: хто в нього найкращий друг? Швидко й домислився: жiнка – хто ж iще. Приходить з нею до чорта. А чорт той вже й не чорт, а панич, та такий гарний та красний, вуса пiдкручуе, чорними бровами пiдморгуе, не зогледiвся чоловiк, як вони з жiнкою вже у кутку всiлися та й почали перешiптуватись. «От тодi, – каже чорт, – заживемо…» Й тиче жiнцi ножа, а та ховае його в рукав свити. Плюнув чоловiк i поволiкся додому. Ще в нього двi нагоди залишилось: чорт загадав до трьох разiв. Вдруге прийшов вiн iз сусiдом, товаришем з дитячих лiт, а чорт уже знову не чорт, а купець, сидить за столом i червiнцi по купках розкладае. І знову, не встиг чоловiк снiг з шапки обмести, глип – товариш його стоiть бiля чорта, й той йому в кишенi золото сипле. А сам шепоче щось i очима на сокиру в кутку серед рогачiв показуе. А товариш згiдно кивае головою. І вдруге чоловiк нi з чим поволiкся додому. Залишився в нього останнiй, третiй раз. Довго сидiв того вечора на покутi та думав, хто ж у нього найкращий друг. Перебрав мислiею всiх сусiдiв, усiх родакiв – i не зважився нiкого взяти з собою. Вже, мислив, програв чортовi душу. Вийшов з хати, а тут – пiд ногами Рябко крутиться. Чоловiк i взяв його з собою. Тiльки чорт побачив Рябка, так i завертiвся по корчмi, так i закрутився, хотiв шаснути до мисника, де козакова заставщина лежала, а Рябко його за литку – хап…

Сироватцi знана ця гiрка повiсть. Гiрка ще й через те, що в нього теж немае справжнього друга. Плекав надiю на Лаврiна, принаймнi думав, хоч не Лаврiн йому, а вiн Лаврiновi був би справжнiм другом. Мокiй охоронив би його й од чужого заздрiсного ока, й од злих урядовцiв, й од усього бридкого на свiтi.

Запорожцi в кутку й далi ходили оповiдями бiля чорта.

З чортом Сироватка за все життя мав тiльки одну лиху приключку. Це було ще в своему селi, Драбинiвцi, за часiв його довгого парубкування. Йшов якось пiзно ввечерi греблею й почув, як нечистий каламутив пiд мостом воду. Був вiн у печiнках усiм, бо ж стiльки всiляких кабешiв робив, не приведи Боже. Пiп уже й воду святив, i хрест ставили на мосту, але нечистий якимось побитом навiть хрест у воду зiпхнув. І порiшив Мокiй прислужитися громадi, цiною власноi душi порятувати ii. До того ж Мокiевi тодi грала в жилах дещиця горiлки, висока святобливiсть штовхнула його на той вiдчайдушний вчинок. Щиро помолившись Боговi, затиснувши в ротi мiдного хрестика, що висiв на грудях, спустився пiд мiст i кинувся на руду поторочу. Вiн ухопив ii за хвiст, що був твердий, гнучкий i слизький, поволiк на греблю. Потороча опиралася, i хоч страх випирав Мокiевi душу, вiн таки виволiк нечистого на греблю, по якiй саме проходив гурт парубкiв. Хтось роздмухав од жару в люльцi вогню, й коли вiхтик сухого сiна спалахнув, усi побачили бiлобоке теля. Парубки реготали, теля мекало, а Мокiй хекав, як ковальський мiх. Вiн пiшов додому й не бачив, куди подiлася бiсова тварина. Й хоч наступного дня Ісаенкова Мокрина божилася, що то ii теля, Сироватка стояв на своему, бо знав, з ким насправдi стояв у смертельнiй прi. Нечистий, коли вже було нiкуди подiтися, перекинувся в теля.

У цьому його ще бiльше впевнив припадок, що стався зi скрипалем Кийком на тому самому мiсцi. Це було навеснi, й моста тодi не було – його знесло повiнню, з води стримiли тiльки чорнi палi. Женучи вранцi худобу до череди, люди побачили Кийка, що сидiв посеред рiчки на палi й витинав на скрипцi «Циганочку». До нього гукали, кидали груддям, а вiн нiчого не чув i знай шкварив одсирiлим смичком по струнах. Музика тiльки тодi отямився, коли до нього пiдпливли човном; здивовано оглянувся й розповiв, що вчора увечерi вертався з корчми, де грав з двома iншими музиками, його перестрiли паничi й попросили, щоб пограв у них на весiллi. Вiн пiшов з ними, грав iм усю нiч, паничi з панянками танцювали, й пригощали його вином, i давали грошi. Понасипали червiнцiв повнi кишенi. «Ось вони», – Кийко виймав з кишень овечi кiзяки.

Сироватка не мiг утямкувати, чого це йому не спиться. У теплi, в добрi, шабля ворожа не висить над головою, звiр не блукае доокiл. Од причiлкового вiкна долiтало голосне, з присвистом, з гагаканням хропiння, хропiло ще кiлька чоловiк, у куренi стояв важкий, спертий дух – баранячих кожухiв, поту, перегару, хоч пили й менше, нiж сподiвався Сироватка. Не всi на Сiчi п’яницi, як плещуть по слободах злi язики, випивають запорожцi тiльки на Божi свята, та й то, звiсно, в мiру. Це iх з Шевчиком зварило – з холоду, iз якогось незвичного питва.

Закукурiкав у сiнях пiвень, заляпав крильми по драбинi, але чи далеко до свiтанку – було невiдомо. На нього не покладалися, бо зовсiм одурiв без баб’ячого курячого племенi, та й старий був, як архiерейський батько. Сливе од того спiву заворушився Шевчик. Вiн довго ворочався, мабуть, хотiв заснути знову, а тодi позiхнув широко, перехрестив рота й мовив:

– Чогось менi в головi чмелиться.

– Менi теж, – одповiв Сироватка.

Шевчик хвилю помовчав i позiхнув знову.

– Ми, мабуть, рано вклалися.

Така делiкатнiсть розсмiшила Сироватку, сказав:

– Поснули, як свинi. Трохи що не пiд столом.

– Тодi я поберуся на свое мiсце. – Шевчик пововтузився й сiв. – Он як з-пiд дверей тягне. – Хтось iз козакiв зiтхав у снi, а потiм голосно мовив: «Господи», – й затих. Шевчик почухав босою ногою об ногу. – Скоро благословиться на свiт?

Десь далеко завив вовк, Мокiй послухав i сказав:

– Мабуть, не скоро.

– А чого ж тодi не спиться? – не погодився Шевчик i встав. Обережно, намагаючись не зачепитися за сирно, рушив до вiкна. Слiдом за ним по стiнi попливла маленька, менша за нього самого, тiнь. Мокiй почув, як вiн тихенько одставив пiдпiрку, торигнув внутрiшнiми вiконницями.

І враз Шевчик чи то скрикнув, чи то зойкнув. Сироватка, що був укрився з головою й знову почав дрiмати, подумав, що кум затявся, перекинувся на другий бiк, але зненацька до нього крiзь кирею, крiзь похлипи сну пробився страшний Шевчикiв шепiт:

– Турки! Турки на вулицi!

Сироватка подумав, що Шевчиковi знову зашумувала в головi пiнна або потемрiло в очах, бо знав: до жартiв кум не здатний. Вельми сумирний чоловiк кум Шевчик. «А щоб тебе муха гедзнула», – вся лайка його.

– А султана не видно? – невдоволено пробурмотiв. – Лягай ото.

– Крий мене сила Божа – турки. Повнiсiнька Сiч. Панове-братця, вони стоять пiд вiкнами, – так само пошепки сказав Шевчик.

Хтось переступив через Сироватку, почалапав босими ногами до вiкна. Сироватка сiв.

І враз курiнь струснув приглушений крик:

– Турки!

Це було так неймовiрно, що жоден з тих, хто прокинувся, не пiдвiвся. Коли б зараз, на третю нiч нового року, в лютi сiчневi морози, над ними загуркотiло й хтось сказав, що то грiм, у таке повiрили б швидше. Турки й татари нападали на Подiлля, на Слобожанщину, пiдходили до Киева, пiдступали до iнших великих мiст, але щоб вони ввiйшли в Сiч – такого i в згадках не було. Вони нiколи не приступали ii, навiть не наближалися до неi.

Одначе Сироватка, який прочумався ранiше за iнших, почувши цю звiстку ще з одних вуст, зрозумiв, це – правда. Звичний до небезпеки, до рiшень раптових, голосом хрипким, трохи зчужiлим, але все ж спокiйним, сказав:

– Не галасуй! І зачинiть вiконницю. Збудiть курiнного!

А вже по тому страх засунув йому за пазуху холодну крижану п’ятiрню. Страх на мить скував тiло. Навiть у лисячiй норi не почував такоi безвиходi, мабуть, через те, що там потерпав тiльки за власне життя, а тут була цiла Сiч. Але не виказав страху жодним порухом.

Поруч у когось цокотiли зуби.

– Я не сплю, – сказав курiнний Степаненко, що сам гаразд нiчого не тямив, але, переймаючись спокоем Сироватки, наказав: – Будiть усiх. Тiльки тихо.

В цю мить хтось шпарко пiдвiвся за попонами, й вiд того свiчка погасла. В куренi стало темно, як у могилi. Надихана сотнею легенiв, сповнена важкого духу пiтних тiл, темрява була густа, як дьоготь. Вона зiмкнулася над головами тих, хто вже пробудився, лiзла у вуха; хапала страхом за серце; люди борсалися в нiй, почуваючи себе похованими живцем.

– Викрешiть вогню! – сказав Сироватка.

У кутку, завiшаному попонами, заклацало кресало, за мить там хтось захукав i запалив свiчку. Каламутна хвиля вiдринула, з нею вiдступила й моторошнiсть.

– Треба подати знак iншим куреням, – обiзвався хтось важким, м’ятим зi сну басом.

– Як же ти подаси, коли басурмани геть запрудили вулицi, – одказав од вiкна iнший козак. – Куди дивилася сторожа?..

– Ми подамо знак стрiльбою, – вже опанував себе курiнний. – Стрiльцi, ставайте до вiкон. – Бiжiть кiлька чоловiк на кухарську половину. Самiйле, ти там отамануй.

Пильнуйте сiнешнiх дверей. Свiчки приготуйте, щоб було видно набивати рушницi.

В куренi стояла товчiя, козаки наштовхувались один на одного, хтось навiть бамкнув лобом об лампаду – чогось його понесло на стiл, – а потiм зняли попону в кутку, й рiденьке, як сирiвець, свiтло розпливлося по довгiй хатi. Од тiеi свiчки засвiтили ще одну, поставили поки що пiд пiл. У куренi панував шарварок. Однi були вдягненi, iншi – в сорочках i споднях. Кайдан пiдперезав споднi чересом з шаблею, в чоботях, тримаючи рушницю в руках, уже стояв при покутньому вiкнi, бiля нього гупав шомполом у дуло козак у короткiй полотнянiй сорочцi, двое iнших одтягали лаву. Мелькали блiдi, розмитi плями облич, над головами помахували рушницi, стукотiли порохiвницi.

– На сирно, кладiть рушницi на сирно, – наказував Степаненко.

Тi, хто набиватиме, стали до столу. Всi знали, у кого несхибна рука, хто не випустить кулю в бiлий свiт.

Сироватка зi старою кремiнною рушницею в руках став до вiкна. До того, що бiля дверей, крайнього. Не був безпомильним стрiльцем, але тут промахнутися було важко, й знав, що не злякаеться, не пропустить супостата.

– Як подам гасло, – сказав Степаненко, – одтуляйте разом усi вiкна й робiть випал.

– Зсипте увесь порох на стiл, – радили од покутi.

– А як спалахне?! – заперечило одразу кiлька голосiв.

– Починаймо, – прошепотiв хтось нетерплячий.

Поспiшали й так. Не думали, що з того буде, прагнули одного – оборонитися й подати знак iншим куреням. Терпке, гаряче передчуття близького бою, небезпеки, можливоi загибелi володiло козаками, до нього домiшувалося вiдчуття непевностi, незвичностi бою й очiкування всiляких несподiванок. Кiлька чоловiк молилося проти непогасноi лампади, що чи не вперше, одколи висiла на цьому гапликовi, погасла, й це лякало.

– Готовi? – запитав курiнний ламким, з напругою голосом i, не чекаючи вiдповiдi, звелiв: – З Богом!

Козаки разом шарпнули вiконницi. Вони спершу не побачили нiчого – та ж чорнота, що й у куренi, тiльки аж угорi – темно-синi смужки й проталинки – в наступну мить здогадалися, що турки повилазили на призьбу. Перший випал прийшовся iм просто в груди та спини.

Куренем двигонуло, неначе його спробував пiдважити плечем якийсь велет, щось жалiбно забряжчало в кутку, зi стелi, з стiн густо посипалися шпаруни. Вогняний спалах ще стояв стрiльцям в очах, а вже iм у руки тиснули iншi рушницi, й вони прикладали iх до плечей, цiлилися цiвками в густий штахет гостроверхих шапок. Тепер пострiли гупали вроздрiб, часто, й хоч свiчки погасли, але рушницi можна було набивати при свiтлi випалiв. Затрiщали сiнешнi дверi, але iх мiцно пiдперли плечима Кайдан i ще кiлька козакiв. Колоди-тарана в туркiв не було, та коли б i була, вони не змогли б розвернути ii. Турки алалакали, кричали, ставали на спробу стрiляти, але в них нiчого не виходило. Вони збилися так тiсно, що анi дiстати рушницi, анi прицiлитися з них не могли. Та й козаки ховалися в куренi, а вони стояли на вулицi. Ятаганами, шаблями ж черкали тiльки своiх. Намагалися добитися до вiкон, вихопили двi чи три рушницi, козаки одразу ж стали обачнiшi й далеко не висовували iх. Гримнуло лiворуч, а потiм ще десь трохи далi.

– Шкуринцi вдарили, i величкiвцi, i платникiвцi! – гукали запорожцi.

Сяйнуло зовсiм близько, навпроти. То розпочали бiй iхнi сусiди через дорогу, козаки куреня Шкуринського.

По якомусь часi в куренi стало темно вiд порохового диму. Спирало подих, шерхли горлянки, дим виiдав очi. Козаки набивали рушницi майже навпомацки. Дим валував у сiни, звiдти клубочило морозяне повiтря. Дим бурхав з вiкон, здавалося, куренi горять, але вiн, хоч i виiдав козакам очi, був iм на користь – ховав iх од ворожих очей.

– Вони пiдпалили курiнь! – iзнагла закричав хтось так голосно, що його почули в усiх кутках, дарма, що стояв гомiн i гармидер, й лунали пострiли, i лемент туркiв i яничар надворi.

– То в тебе од страху матня горить, – сказав Сироватка, i всi, хто стояв поблизу вiд нього, зареготали. Запалити курiнь зараз було непросто – трiскучий мороз, а на стрiсi – в аршин снiгу. Та й турки погорiли б самi. Проте слова про пожежу навели курiнного на iншу думку.

– Полiзьте хто на горище, аби вони звiдти нас не заскочили, – гукнув вiн.

– Сiлькiсь. Я пильнуватиму горище, – сказав Сироватка, вже добряче втомлений i оглушений боем. Передав рушницю Шевчику, тому кiптява замалювала обличчя, блищали тiльки зуби та очi. Скрипучою старою драбиною Сироватка полiз на горище, десь над ним була озниця, але вiн ii не бачив, тiльки чув, як туди струмуе густий пороховий дим. Зненацька пiд ним щось зашелестiло, залопотiло. Сироватка аж сахнувся, а тодi здогадався, що то пiвень. Когут упав комусь на голову, козак лайнувсь, але Сироватка вже не чув – вилiз на горище. Тут стояла повна темрява, вiн натикався на пересохлi, невiдь-коли повiшенi шкури, оббирав з обличчя павутиння, перечiплявся на якомусь дрюччi i вже рачки добрався до стрiхи, туди, де вона, за його розмислом, нависала на вулицю. Сюди, на горище, гуркiт бою долiтав з двох бокiв, i стало трохи страшно, козаком заволодiло почуття беззахисностi, повноi ворожоi облоги. Ворог кожноi наступноi митi мiг утнути щось несподiване. Треба було бодай щось робити. Сироватка вирiшив продерти стрiп i подивитися на вулицю. Вiн продирав його довго: очерет позмерзався, одламував його коржами, до кровi подряпав пучки. Врештi в обличчя посипався снiг. Припавши очима до дучки, вiн побачив синiй, рiдко поцяткований зорями намет неба, заснiженi стрiхи сусiднiх куренiв i нi гич бiльше. До того ж валував дим, застилав виднокiл. Прилаштовувався й так, i сяк, але вулицi йому не було видно. Уже хотiв був спускатися вниз, коли помiтив на сусiдньому, через дорогу, куренi щось темне, рухливе. Придивився пильнiше й розгледiв людську голову та плечi. Хтось спостерiгав за боем. Сироватка пригадав, що то курiнь отаманський, i подумав, що Сiрко прорвав стрiп i стоiть на горищi. Але достеменно розгледiти не змiг.



То справдi був Сiрко. Отаман дивився згори, завзяття, з яким допiру порядкував у куренi й стрiляв сам, поволi спливало, натомiсть напливало почуття гiркоi досади. Вони проспали турецьку та татарську iнкурсiю, вiн не володiв своiм вiйськом, не мiг нiчим допомогти жодному куреневi.

Щоправда, бiй i так стрiмко й невтримно котився в бiк козацькоi перемоги. То було нещадне побоiсько, викликане необхiднiстю власноi оборони, повне знищення зухвалих нападникiв. Жорновий камiнь, котрий котили на iнших, упав на них. Либонь, вони подбали про одне – увiйти в Сiч, захопити ii увi снi, а що робити далi – не вiдали. Мабуть, сподiвалися: козаки здадуться самi. Навiть вибратися з Сiчi вже не мали способу. Брама замкнута, хвiртки вузькi, гори трупiв перегороджували шлях до них. Сiч – це село з величезними хатами i вузенькими вуличками, ще й щiльно огороджене валом та палiсадом. Яничари, мов чорнi живi комахи, лiзли по мертвих, зблискували сталевими жалами шабель, огризалися вогняними спалахами, а iх вистинали схованi за товстими стiнами стрiльцi. Дим валував, немов од велетенськоi пожежi, й перекочувався чорними клубками по вулицях, а в тих клубках крутилися, перечiплялися, падали люди, щоб уже нiколи не встати. То таки падали люди, пригнанi на погибель. Чи ж на те бог, нехай вiн i поганський, пустив iх на свiт, щоб замерзали в калюжах власноi кровi. Важка дума стискала серце старого козака, й була вона причiплива, дивна, не вiдповiдна тому, чим би мав клопотатися зараз.

Холодною люттю наливала серце думка про диявольську пiдступнiсть османських вершителiв людських доль. Йшли не на чесний герць, а на дикий розбiй, пiдле вбивство. Хiба може так ходити вiйсько на вiйсько?

Вперше на вiку, стоячи в гущi бою, Сiрко не спрямовував його, а тiльки спостерiгав. Його самого розбудила стрiлянина, вiн ледве встиг зi свого прикомiрка перебiгти в курiнь, уже там дiзнався про все, поставив до вiкон стрiльцiв i став iз мушкетом сам. У нього ще болiло плече од стрiльби й дзвенiло у вухах. Але бачив усе гаразд й осягав увесь огром бою й окремi його вогнища.

Турки й татари розбили дверi сiчовоi канцелярii та церкви, але там могла сховатися тiльки частина iх, та й то невелика. Та й лишень сховатися. Вдертися адверсору вдалося, здаеться, лише в один Ірклiiвський курiнь. Що там чинилося, яка сiча кружляла помiж бiлих стiн, отаман мiг лише здогадуватися. Попiд iншими куренями лежали гори трупiв, турки ховалися за пушкарнею, за курiнними скарбницями, деякi перелазили через частокiл. Але мiстки, по яких втiкали, теж здебiльшого були пiд обстрiлом, кiлька чорних постатей висiло просто на палях, двi чи три – на березових поручнях, внизу – лежали купами.

Сiрко боявся одного: аби турки зi злостi не запалили Сiч. Прецiнь не були готовi й до того: не мали анi порохових труб, анi глечикiв з нафтою.








То було нещадне побоiсько, викликане необхiднiстю власноi оборони, повне знищення зухвалих нападникiв.



Про те, що його може влучити куля, Сiрко не думав, як нiколи не думав про значимiсть власноi персони. Навiть не почув, як свиснула куля й за двi чвертi од його голови зашипiв снiг. Побачивши, що не влучив, яничар спробував набити рушницю ще раз, але не змiг. Руки йому покорчило од морозу, вiн випустив велику матерчату ладунку, й кулi розкотилися бiля нiг. Нахилився, щоб визбирати iх, але, пiдтятий козацькою кулею, укляк. А далi на нього наповзла димова хмара, здавалося, хтось натягнув на яничара волохату татарську кошму. Козаки вiдчиняли дверi куренiв i з шаблями в руках вибiгали на вулицi. З чорних отворiв дверей дим викочувався велетенськими клубками, так нiби всерединi куренiв шаленiли пожежi. Козаки були закiптюженi, чорнiшi за туркiв та татар, од iдкого диму потьмянiла навiть криця блискучих шабельних лез. Їх вияснювали кров’ю.



Шабля з тягнутоi крицi на ханових колiнах була холодна i ясна. Селiм-Гiрей чув гуркiт, бачив вогнянi сплески, що були схожi на спалахи блискавицi, й тривога колола йому серце. Не мiг розгадати до кiнця, що там чинилося, знав одне: воiни Магомета не мусили стрiляти. Вони повиннi були швидко, вмент вирiзати невiрних, одтяти голову урус-шайтановi Сiрковi й кинути ii до його нiг. Всi iншi голови засолити й нахромленими на списи провезти перед очима султана i всiх правовiрних Столицi Щастя. Голову Сiрка мае привезти вiн сам.

Рушнична громовиця й далi розколювала нiч, полохала звiрину в плавнях. З кущiв верболозу вибiг олень, промчав, закинувши за спину роги, попiд самою могилою. Помiтивши раптом людей, стрибнув убiк, скаженим скоком погнав назад у хащi.

Коли до Селiм-Гiрея прибiг другий гонець – яничар, хан ходив по макiвцi Мами-Сури з шаблею в руках. Гонець сказав, що запорожцi зашпунтувалися в куренях i ведуть стрiльбу по воiнах пророка. Хан наказав одтяти гiнцевi голову.

Коли третiй гонець, захеканий, вмитий потом, упав хановi до нiг, Селiм-Гiрей обхопив руками голову.

– О мой карачеi! – закричав, аж схлипнуло в грудях морозне повiтря. То був справжнiй крик розпачу, але було в ньому й трохи зумисностi, аби засвiдчити воiнам, як вiн iх любить i потерпае за них, аби потiм переповiдали всiм у Козловi та Бачхисараi.

А незабаром з криком «харциз рiже!» побiгли усi карачеi. Пошарпанi, без зброi, минали могилу, минали хана й, не озираючись, неслися один поперед одного в долину Татарки, де бiля розбитих стогiв на козацькiм займищi толочили снiг iхнi конi.

Хан наказав привести коня й собi, але все ще стояв на вершечку Мами-Сури. Воiни пророка бiгли гуртами й поодинцi протоптаним шляхом по Днiприщу, декотрi вилазили iз бережняка, але жоден не завернув до могили. Скрипiв пiд ногами снiг, брязкала зброя, чулися стогони. Свiтало, вони бачили сейменiв i хана на вершечку могили, але страх перед козаками був дужчий за страх покари в Бахчисараi.

І все ж хан ще на щось сподiвався. На мудрiсть двох аг, котрi, як йому сказали, засiли в поганськiй мечетi з хоробрими воiнами, на яничар, на чудо, звершене Аллахом, котрому гаряче молився, стоячи лицем до кибли[4 - Кибла – напрям на Мекку (тур.).]. І аж тодi, коли на могилу збiг Дзямбет-Гiрей i, кинувши до нiг Селiм-Гiрея шаблю i припавши до його плеча, тихо, страшно та просто прорiк: «Кiнець», – хан завив i сам, кульгаючи, побiг униз, до коня. На схилi Мами-Сури лишилася гора квiтчастих подушок, двi попони, невеликий перський килимок, ведмежа повсть та зламана навпiл коштовна шабля з написом, що свiтив проти мiсяця: «Це – найпевнiший доказ».




V


Погоня, що ii спорядили вранцi запорожцi, не сягнула хана. Два днi гналися козаки, а на третiй шквиря замела слiди втiкачiв.

На Сiчi старшина зiбралася в отаманському куренi й радила раду, що робити з полоном та побитими супостатами. Полон – пiвтори тисячi туркiв, котрих захопили в сiчовiй церквi та повитягували з верболозiв, серед них чотири аги, – поки що замкнули в пушкарнi та конюшнях за крам-базаром. Поклали одностайно: зачекати до вiдлиги, а тодi туркiв вiдпустити, а аг тримати, поки за них не привезуть викуп. Не знали, що робити з побитими ворогами. Вони лежали горами, в кiлькох мiсцях кучугури з людських тiл сягали стрiх, трупи позмерзались, й iнодi iх не можна було розчепити. Хотiли бити в мерзлiй землi могили, але ж скiльки то треба могил – навiть одну велику могилу не спроможнi були видовбати в мерзлоземлi. Хтось пораяв спалити трупи на кострищах, але де взяти стiльки дров? Сiчова старшина аж пiдупала духом од тих клопотiв. Чекала отаманового слова, а вiн мовчав. Сидiв на покутi, тримав у ротi порожню люльку – в куренi й отамановi палити зась, – дивився на помережанi морозом шибки единого, що вцiлiло, вiкна. Мороз такий малювальник, який кожного разу вигадуе новi й новi картини. І малюе листя та квiти краiв пiвденних, про якi тiльки чувано тут, а там, де такi дерева ростуть, не бувае морозiв. Думка бiгла по дивних закрутах та зазубнях, одпочивала на райських квiтах i знову верталася до кривавих мирських справ.

Отаман, одначе, думав не про мертвих, а про живих. Ще нiколи хан i султан не нападали на Сiч. Завше обминали ii стороною, йшли в лiву чи праву руку. Либонь, зараз вона iм на великiй завадi. Не просто собi грабунок, шарпанину краевi замислив султан. Вiдае – поки стоiть на рiчках козацька фортеця, доти турецький i татарський слiди заростатимуть травою. Та й пройти татари далеко не можуть. Страх напиняе iхнi конi, повертае ординцям голови назад. Страх зрушив iх i на оцю налогу, од котроi запорожцiв порятував Бог-вседержитель. Отамана пiк сором. За те, що поснули з такою безпечнiстю, що мало виставили сторожi й впустили басурманiв на Сiч. Щоправда, про таке нахабство нiхто й подумати не мiг. Такоi iнкурсii Сiч не знала нiколи. Одначе цим своеi провини не одвернути. Турки ледве не вистинали iх. Сiрковi здавалося, що й всi отамани зараз думають про те саме, й кожен почувае свою провину й провину кошового.

Проте не одвiтом перед кошем зараз турбувався отаман. Жоден запорожець i не помишляв про його одвiт. Сiрка чи не вперше на вiку поймав острах. Спогадував, як усе сталося, й почував на серцi камiнну пригнiченiсть та важку скутiсть. Вiн не володiв тим боем. Вiн був комашкою, пiр’iнкою в руках фортуни. А що до того не звик, почувався нiби обдуреним. Вiн не корився долi. І хоч не йшов iй наперекiр, знав: вона прихильна до того, хто не падае перед нею ниць, хто напирае, а не закладаеться. А останнього разу вiн не тiльки закладався, а й був немов зв’язаний.

Одначе й тепер не стiльки квилив душею, скiльки намагався пробитися думкою далi. Адже не приведи Боже помилитися ще раз, не приведи не вiдгадати замiри адверсора! А те, що адверсор не одступиться, шукатиме iншого способу понищити iх, сумнiву не мав.

Нинi турок i татарин могутнi й дужi. Наклавши мито на полякiв та на цiсаря, пограбувавши венетiйцiв, вони на тi грошi накупили шабель бiльше, нiж усi iншi султани та хани, котрi владарювали до них. Вони не захочуть, щоб тi шаблi iржавiли по кам’яницях. Нинiшне лiто чи наступна зима сповниться в цiм краi брязкотом сталi. Бойовиськом стане Украiна. Вона вже стала ним. Вигибае Брацлавщина, зайшла руiна на Подiлля, полишають люди землi Киiвщини. Знову заходить на велику й довгу вiйну. Знову ворожi копита топтатимуть украiнське поле. А воно вже й так стоптане од краю до краю. «Всi народи, – подумав гiрко, – мають право на щастя, та, скiльки вiку, в мого народу хтось намагаеться одiбрати його долю. Вже нiби нiчого й не лишилося, вже нiби й боротись нi за що, а серце не примиряеться. Воно знае: сонце мае рiвно свiтити всiм народам на землi». Тим, що йдуть на Украiну, мало свого сонця. Їм мало своеi землi, важаться на чужу. Важаться на малi дiти i на чужу красу. Тож як перепинити лиходiям шлях? Як не пустити iх в Украiну?

Та думка вже давно пекла отамановi мозок. Почувався в одвiтi перед живими та мертвими й перед тими, котрi ще й не народилися. Страшно передавати в спадок неволю. Страшно заповiдати дiтям рабство. Жадобою влади, мерзенними хвилинами втiхи живуть гетьмани. Що буде по них, iм байдуже. Вiн слав iм листи, закликав до миру, злагоди. Намагався повернути лицем до справжнього ворога. Й не тiльки повернути. Вони мусять завдати удар першi. Мусять струсонути ворожий стан до дна, вибити зброю з рук басурманiв. Було б добре напасти воднораз iз моря й сушi. В самих запорожцiв на це сили не стане. Для того треба бiльшого вiйська. Вони напишуть листа в Москву, пошлють гiнцiв на Дон. Спробують дiйти хоч якоiсь згоди з Самойловичем. Лишалася ще одна поважна сила, на котру доводилося зважати. Вона була мiнлива й непевна. Могла стати в помiч, а могла вдарити в спину. Покрив ганьбою своi сивини колись валечний гетьман Дорошенко. Пiдпер списами невiрних свiй стiлець i сплачуе за те данину християнськими душами. Кошового те пекло, немов свiжа рана, й думав, що мусить сам ii гоiти. На все треба шукати якоiсь ради. А ii не завжди можна знайти.

Мисль текла, як кров крiзь перев’яз. Лiта його не молодi, все, що випало звершити, звершив, якщо впаде од пiдступного удару, то й смертю одкрие декому очi на те, чого не бачили ранiше. Вiн поiде до Дорошенка. Се, либонь, буде його остання дипломатiя на землi. І, може, вона принесе користь рiдному краевi. Ще подумав: мае про все сказати на крузi. Але одразу ж думка закрутилася в крутому вирi – сiчовики не пустять його до правобережного гетьмана. З непевностi за отаманове життя, та й запеклися на Дорошенка лютою злобою. За Умань, за Ладижин, за посланих у дар хановi шiстнадцять християнських козацьких душ, котрих запорожцям вдалося вiдбити. Щиросердi й високi в помислах, вони не схильнi до дипломатiй. А помiж тим iнодi дипломатiями, живим, рахманним словом можна виграти не менше, нiж батовою. Нужда часом змiнюе найтвердiший закон. Не хибно те знати всiм. А вiн може поiхати до Дорошенка, не питаючи дозволу коша. Поiхати не як кошовий Сiчi, а як простий козак, який колись добре знав iншого простого козака Петра Дорошенка, а потiм ще й породичалися: Сiрко через сина, а Дорошенко через дочку. Справжнiми родаками вони не стали – не склалося, а потiм погинув Сiркiв син, Дорошенкова дочка вийшла замiж вдруге, i вони вже й не згадували нiколи, що колись були свояками. Вони обое ходили пiд корогвою Хмельницького, й, обiпершись на заповiти та пам’ять покiйного воiстино валечного гетьмана, вiн вестиме з Дорошенком перемову.

Козаки стиха перемовлялися – про се, про те, а пам’ять грузла в чомусь неприемному, важкому. Кривава полуда не спливала з-перед очей.

– Зiпсували гаспиди нам усi празники, – сказав Кваша i, позiхнувши та перехрестивши великого щербатого рота, потер руку об руку. Був вiн схожий не на сiчовика, а на розжирiлого заморського купця, бо ж кунтуш на ньому з опушкою, i шапка з павиним пером, i гендлярська звичка потирати руки.

Квашу мовби й не почули.

Рада чекала на слово кошового. І йому довелося вертатися мислю з далеких мандрiв по чужих полях i горницях до справ невдячних, але од котрих нiкуди було подiтися.

– Так ми нiчого не вдiемо, – мовив звiльна й потер рукою чоло. – Доведеться нам, хоч це й богопротивна справа, прорубати на Днiпрi ополонки й повкидати трупи туди. Нехай пливуть, звiдки прийшли.

Круг схвалив отаманову пораду.

Трупи одривали од куп баграми й волокли, приторочуючи по два, по три до кульбачних стремен, кiньми одтягували до довгих ополонок, прорубаних у синiй днiпровiй кризi. Вiйськовий риштунок складали бiля пушкарнi. Але навiть не всi шаблi можна було взяти – повмерзали в кров. Вона ряхтiла повсюди: на вулицях, на тинах, призьбах, стiнах куренiв, ii зчищали лопатами, затрушували свiжим снiгом. По тому йшли iеромонах з дяками, одправляли молебень та кропили святою водою.

Клопоту всiм вистачило аж до Водохреща.

Цього року вони були не схожi на тi, що iх справляли запорожцi в попереднi роки. Пiсля Покрови та Рiздва Водохреще – найбiльше сiчове свято, й люблять його запорожцi вельми. Престол, хрест ставлять на Скарбнiй. На Сiчi е великi митцi тiеi справи: вимурують з криги хрест, що його видно з лiвого днiпрового берега, i величезний престол на гнутих нiжках, i стiльцi, й квiти. Недавнечко минули башлiвка i вибори. Сiч клекотить людом, вийдуть на кригу – захрясне i Скарбна, й Чортомлик, i Павлюк-Днiприще. Шапки та жупани цвiтуть на бiлому снiгу, як мак при долинi. На фортечних примостках iз запаленими нотами стоять пушкарi. Святить воду настоятель Самарсько-Миколаiвського монастиря, в золотих ризах, блискучому сакосi, довкола нього iеромонахи, простi попи, дяки, пiвча. І щойно вiн доторкнеться великим золотим, з фiнiфтю хрестом до води в прорубi, ледве нечистий, незримий, вискочить звiдти, вдарять запорожцi по ньому з мушкетiв, самопалiв, яничарок, бандолетiв, венетiйських аркебузiв. І випалять усi гармати, мортири та шмаговницi. Й обсиплеться з дерев iнiй, i трiсне од випалу лiд, й несусвiтенний гуркiт розламае над плавнями тишу, й голосна луна пiде гуляти Великим Лугом, понад занесеними снiгом островами, понад замерзлими рiчками та озерами, вганяючи в смертельний жах звiрину, а риба б’еться об лiд i падае на глибину.

Чорна, важка хмара окутае Скарбну, Чортомлик, Павлюк, Сiч, а з тоi хмари вихлюпне новий випал, гармати виплюнуть новi клубки диму, луни вдарять о низькi хмари i впадуть грудьми на лiд. Й ще раз кресоне вогонь з диму, що вже покрив чорно-сивими крилами сусiднi займища, й Кошеiванцiвську могилу, й запорозьке кладовище на горбi. Стемнiе довкола снiг, чорнi, схожi на наваксованi вуса, пасмуги простелються по заметах. Чорна хмара не влягатиметься довго. І мчатимуть далеко в степу, позаламувавши на спину роги, сайгаки та оленi, а вся дрiбна звiрина закопуватиметься в снiг.

Й пiдуть iз Скарбноi попи та пiвча, розiйдуться по куренях сiчовики, сядуть за вставленi святковими стравами сирна, а на льоду ще довго гримiтимуть пострiли. То дострiлюватимуть вигнаного з води чорта тi, хто вдосвiта розминувся з ним бiля крам-базару – йшли до шинку, а вiн бiг до водних надр. Інодi отако смалять до самого вечора.

Так бувало щороку. Нинi ж на Водохреще у сiчовiй фортецi не стрiляла жодна гармата. Тiльки з десяток рушничок та пiстольних пострiлiв пролунало на Скарбнiй, та й то невлад.




VI


За два тижнi пiсля Водохреща прийшла на Сiч звiстка, що на Малiй Московцi вломився на пiдмитому льоду Самойловичiв гонець Черняченко, якого врятувала подарована боярином Ромодановським шуба з власного плеча (не вбгалася в пролом) i який лежить на хуторi Верещаках з ломотою в поперецi. Через неi вiн навiть у санях не гожий приiхати. Коли про те доповiли Сiрковi, вiн сказав: «Ми люди не гордi, з’iздимо самi». Взявши з собою двох козакiв – Кайдана i заiкуватого, мiзковитого Смолку, – погнали верхи на Верещаки. Було на третiй день пiсля заметiлi, iхали вузькою, ледь пробитою в снiгах дорогою, конi йшли важко, з-пiд копит летiло бiле снiгове кiмля. Година склалася гожа, а на серце тиснули важкi, мов снiги, думи. Першi снiги впали ще на зелене листя i вже не станули, тепер додалося нових, чимало вiття на деревах було потрощено, чимало дерев поламано – кривулястi трiщини бiло змiiлися вподовж чорних стовбурiв, здавалося, iх крутив i вивертав злий велет; обкладенi бiлими подушками, ялини хилили долу вiти з крижаними бурульками на кiнцях (понамерзало у вiдлигу), лози й зовсiм були схожi на бiлi буди, дуби стояли мовчазнi i якiсь чужi, а тонкостаннi берiзки, з котрих снiг облетiв, трiпотiли рiдким жовтим листячком, здавалося, то iх обсiли горобцi. І стояли в своему мiдному убраннi дуби-нелинi – чудо лiсiв: усi дуби голi, а цi в листi – й снiг теж не тримався на них, i шелестiло те листя шорстко, жерстяно, холодно – якось особливо. Та ще тополi зводили вгору чорнi сухi руки. Свiт був красивий, важко красивий, – i Сiрко з сумом вiдкарбував про себе, що надто пiзно почав помiчати його красу. Пролетiв по ньому з шаблею i бачив тiльки битви, кров, пiдступи. А мiг би прожити iнакше. Милуючись снiгами й талими водами. Не мiг. Не на те поставлений долею!

З кiнських нiздрiв валувала пара, за спиною в Сiрка то тирликала, то затихала немудра Кайданова пiсенька про кума, який мав бджоли, – рябопузий Кайданiв Бичок плiвся позаду, весь час вiдставав. Сiрковi раз по раз доводилося притримувати свого Ворона. Кайдан голосу не мав, а спiвати любив. Старий кiнь пiд отаманом iшов рiвно, високо кидаючи сухi бабки з блискучими, одшлiфованими снiгом копитами. І всю дорогу в грудях у Сiрка здiймалася надiя на те, що гетьман направив посольство неспроста, що хоче вiн сам пригорнутися до запорожцiв i пригорнути iх до себе, хоче вчинити iм добро хоча б за те, що погромили ворогiв. Все на свiтi не вiчне, все мiняеться: тануть снiги, облiтае на деревах листя, iржавiе навiть залiзо, тiльки надiя вiчно нова й молода, якщо повiрити, що вона е.

До Верещакiв добулися надвечiр, коли жовте, як курячий виливень, сонце вже торкалося овиду. Хутiр Верещаки (мае трьох пiдсусiдкiв) багатий, ворота тесовi, з дашком, хата на двi половини, з трьома горницями. По подвiр’ю походжали сердюки – порали на нiч конi. Двое тупцяли бiля колоди – рубали дрова, загнали у в’язовий окоренок по саме топорище колун i тепер не могли його витягти. Монялися, сопли, вiдштовхували один одного. Передаючи повiддя челядниковi, бiлобровому кирпатому хлопцевi, Сiрко моргнув Кайдановi. Той перевальця, мовби знехотя, пiдiйшов до колоди, взяв однiею рукою колун i так гахнув обухом об колоду, що окоренок розлетiвся навпiл й одна з полiняк перелетiла аж через тин. Так само перевальця Кайдан пiшов од колоди. В Сiркових очах стояло: «Знай наших». Таким був зачин перетрактацiй iз гетьманцями.

В сiнях на розiсланiй соломi громадилася бiлизна, яку, либонь, щойно зняли з мотузкiв, замерзлi лiжники, сорочки та рядна були наче викуванi з бiлоi жерстi, холодом од них вiяло аж на серце. А в хатi i в горницях – жарота, хоч голий ходи.

З морозу та вiтру в теплiнь – то особливо гарно. Грiли об гарячу лежанку руки, Смолка прикладався щоками до теплих кахлiв, у нього вiдтавали рудi брови та вуса, i з них скрапувала вода й спадали дрiбнi крем’яшки льоду. Та ще господар одразу ж пiднiс по корячковi теплоi варенухи (сидить же на запорозьких землях), i зовсiм забулася важка дорога, глибокi снiги та порожнi, неначе вимерлi, лiси й луки.

А ось гетьманським посланцем був кручений i не зичливий Сiчi чоловiк Максим Черняченко з не менш незичливим, тiльки хитрим i запобiгливим Оською Заволокою. Черняченко лежав на широкiй лавi на кожухах i покректував. Коли простягував руку для вiтання, якось дивно смикнувся, по його довгастому, вирлоокому обличчю хвилею прокотилася судома – либонь, був хворий насправжки.

– Поперек, – поскаржився. – Вхопило – нi дихнути, нi повернутися. Це вже попустило. Баба припарки робить. А то з ложки годували, наче маленького.

Груба стрiляла крiзь нещiльно причиненi дверцята червоними жаринками, вони падали на лист жерстi, прибитий до пiдлоги, повiльно згасали. Спочатку темнiли краi, далi вогник зменшувався, i врештi остання iскра вiдлiтала в невiдь-куди.

– Отак i життя, – фiлософськи, розважливо, думаючи про щось свое, далеке, мовив Черняченко, клiпнув повiками i, повертаючись звiдтам, докiнчив попередню думку: – Отож i не доiхав до вас. А для мене приiзд на Сiч – свято. Бо вона свята.

Сiрко мовчав, очiкуючи, коли гетьмановський посол почне балачку, задля якоi забився так далеко вiд гетьманськоi столицi. Вiн почував, як виходять з нього холод i як м’якшають серце та думка, трохи боявся того i був насторожi – знав, з ким мае справу.

– Снiги впали великi, гарнi снiги. Скiльки лiт вже таких не було, – вiв далi Черняченко.

– Гарнi, тiльки важкi, – пiдтримав розмову Сiрко, долонею розправляючи вуса.

– Ми вчора бачили в лозах, як пробивався табунець вепрiв, – вклюнувся в розмову Заволока. – Поросята, так тi просто тонули. Старшi свинi пiдпирали iх ззаду рилами.

Увiйшла господиня й покликала всiх до столу. Черняченку принесла вечерю в горницю. За стiл, окрiм господаря, посiдали Сiрко, Оська Заволока, Кайдан, Смолка – сердюки зварили собi кулiш надворi в казанi. На печi кублилося трiйко чи четверо дiтей, пряли цiкавими очицями за запорожцями, перешiптувалися. Сiрко пiдiйшов до печi, дiстав iз бездонноi кишенi штанiв торбиночку з позолоченими горiхами (купив у корчмi по дорозi), розкрив ii перед малечею:

– Пригощайтесь на здоров’я.

Хлопчаки потяглися до золотих крем’яхiв, дiвчинка соромилася, й Сiрко висипав горiхи у ii маленьку жменьку. Вони там всi не вмiстилися, кiлька впало на лежанку. Найстарший, лiт дванадцяти, але ще безштанний, хлопчик у довгiй, до п’ят, сорочцi скочив на лежанку й визбирав iх. Господар почастував гостей настояною на катранi горiлкою. Був це мiцний, корчакуватий чоловiк зi стриженою в кружок, схожою на казан, головою i короткими, дужими руками. І все у Верещаковому домi було мiцне, будоване на безвiк. Стiни з товстенних, фарбованих жовтою фарбою плах, велетенський розмальований сволок, широкi й товстi, в долоню, липовi та дубовi лави, навiть миски, якi подавала на стiл господиня, були не такi, як у всiх: важкi й великi. Їли печене сало, холодець з хроном, вергуни i локшину, запиваючи все це запашним узваром iз дичок. Добрi дикi грушi ростуть на запорозьких землях, надiйно всiвся на них Верещака, справно платить Сiчi податi й сам мае дещицю.

По тому до горницi зайшли всi трое запорожцiв: Верещака, Заволока i сердюцький хорунжий Грива – високий чоловiк з перекошеним ротом, позначеним шрамом, – вiд удару шаблею. Знову гомонiли про снiги, – то на врожай, – ось тiльки лягли на незамерзлу землю, озимина може пiдiпрiти, та й худобi пiд весну буде сутужно: вкосили мало, не готувалися до такоi зими. Сiрко запитав, як пройшли Рiздвянi свята в гетьманськiй столицi, про те розповiв Заволока, розповiдав iз захватом, аж захлинався:

– З огнистою стрiльбою.

– Як у панiв? – запитав Кайдан.

– А чим ми гiршi? – блиснув очима Оська. – Приiхали майже всi полковники, i вся генеральна старшина з’iхалася…

Ще довго ходили околясом.

Врештi Черняченко мовив:

– Нам би, пане кошовий, погомонiти око в око.

Сiрко сидiв на лавi незворушно, навiть бровою не поворухнув.

– Либонь, ти козацьку регулу знаеш…

– Знаю то знаю…

– Не маю права вести перемови в таiнi од козакiв.

Черняченковi одвисла нижня губа, вiн бринькав по нiй пальцями, розмiрковуючи, як йому повестися далi. Самойлович уповноважував його до таемноi розмови. «Обiцяй усе. Мерефу, яку просить у царя для Сiчi, й iншi слободи та мiста обiцяй, там видно буде. Свинцю i пороху також, i хлiбного довозу…» Обiцяй, аби Сiч визнала його над собою. В цю мить майже ненавидiв гетьмана, хоч був усiм зобов’язаний тiльки йому. Легко варнякати отамо в Батуринi, приiхав би хоч раз в оцi нетрi. Гетьману хочеться погамувати честолюбство, а Черняченковi доводиться пiрнати у вершу. Гнiвався на Сiрка й нервувався, бо не було iншого способу до розмови. Отож покректав, скрушно зiтхнув:

– Не горнеться Сiч до гетьмана, не горнеться.

Сiрко зiтхнув теж, удавано чи насправжки:

– Не горнеться гетьман до Сiчi, не горнеться.

– Та то ж гетьман!

– А то – Сiч. Скiльки Самойлович гетьманом?

– Три роки.

– А Сiчi – триста.

Не знав, скiльки насправдi лiт стоiть Запорозька Сiч, мовив, бо гарна цифра i в пам’ятi людськiй Сiч безсмертна.

– Пiдгорнулася б Сiч пiд гетьманськi штандарти, – правив свое Черняченко, – iй би вигода, а Украiнi слава. Згадай-бо гетьманiв, визнаних на Запорогах i по всiй Украiнi.

– Це ти на Іванця Брюховецького натякаеш? – удав наiвного Сiрко. – Так вiн запродав Украiну за боярство i князiвство. Всю суспiль запродав, купно з боярами i воеводами почав обдирати рiдну землю. І люди зненавидiли Іванця i його бояр, а вiн потiм i бояр зрадив, бо гнiву народного злякався…

– Не на Іванця, а на Хмеля, – з серцем мовив Черняченко.

– Ну, сягнув високо…

– Чому високо? Ти ж i проти нього вар’ював. І з Переяслава пiшов.

– Вар’ював i пiшов, але тому гетьмановi всi iншi i в пояс не сягають.

– І Дорошенко?

– А чого це ти про нього запитуеш?

– Бо вiн тобi милiший од лiвобiчного гетьмана.

Сiрко враз одмiнився, задумався. Почував, як важко замлоiло в серцi, як осмута оповила душу.

– В Хмеля ми разом з Дорошенком ходили. Либонь, i не було пiсля Хмеля в нас такого мужа. Загнали його в город, i почав вiн його толочити. Багато хропосту наробив, багато лиха.

– Й робить далi.

– Правда.

– Але не ми загнали, сам залiз.

– Прецiнь вiдаеш, що брешеш, а от же прип’ясти язика не можеш. Цар його зрадив…

– Хитрун Дорошенко i слововiдступник.

– Нужда закон змiнюе, – похмуро кинув Сiрко. – І хто ж його таким зробив? Забувся? Адже був гетьманом обох берегiв Днiпра, вибраний по честi i в славi. Але ж не хотiв признати статтi, якi Іванцьо Брюховецький уклав… Дуже то були лихi статтi. Вимагав, щоб дотримувалися статей, Хмелем укладених. Через те став немилим. І тодi Андрусiвське перемир’я кинули на його голову, коли вiн з ляхами рубався, лишили його ляхам на поталу. А вiн же хотiв, щоб обидва береги були вкупi.

– Хотiти – то мало, – невизначено протягнув Заволока.

Зблимував, цiдив у кутку на лежанцi густе жовте свiтло олiйний лiхтар, вплелася в козацьку мову цвiркунова пiсня i замовкала на голоснiй балачцi.

– Авжеж, – погодився Сiрко. – Городив вiн тинок на перехрестi трьох дорiг, сподiвався одгородитися… Ляхiв потяв, татар потяв…

– А тепер сам татарам служить.

– Істинно так, – сумно погодився кошовий. – Самойлович i Ромодановський щороку до нього приступають, а вiн у своему Чигиринi – наче дужий звiр у клiтцi: i взяти не вiзьмеш, i з клiтки не випускають. Лютуе. На козацьких хребтах злiсть зганяе. А це вже нi к лихiй матерi. Гадка така в нас е – саме вiн на Сiч туркiв нацькував.

І в цю мить подумав, що треба покласти край людському розоровi через Дорошенка. Ще сам не вiдав, як це зробити, ще не було жодного замислу, тiльки десь там, глибоко в грудях, визрiло несхитне й важке переконання: все, що нинi робить правобiчний гетьман Петро Дорофiйович Дорошенко, – на пагубу вiтчизнi.

– В розмирi ми з ним. Ви це знаете, – тiльки й сказав.

– То не вiн наслав на Рiздво на вас туркiв i татар? – запитав Черняченко, i в його витрiшкуватих очах свiтилося лукавство.

– Гадка е така, але… Н-не вiн, – мовив Смолка.

– Наробили хрусту. – На великiй вологiй губi гетьманського посланця грали вiдсвiти вiд грубки, й через те здавалося, що вона смiеться. А може, Черняченко смiявся насправдi, тiльки глибоко ховав смiх.

– Ми iх скурали, а не вони нас, – твердо сказав Сiрко. – Хоч потуга була велика.

– А якби стояла на Сiчi гетьманська залога, обiйшлося б без потуги.

Сiрко глибоко втягнув у себе повiтря:

– Ти ба. Запахло смаленим. Горить щось.

Всi сполошилися, найдужче Верещака i Черняченко, перший як господар, а другий тому, що лежав на кожухах i був не гожий до втечi. Панiчно лапав руками довкола себе, намагався пiдвестися.

– Не тут запахло, в Батуринi, – заспокоiв iх Сiрко. Кайдан засмiявся, за ним запирхав, неначе кiт, Заволока, а Верещака аж похлинався радiсним реготом i верещав на всю горницю, наче сиворакша. Через такий смiх до нього прилипло прiзвисько Верещака.

– Колись уже ставила на Сiчi свою залогу шляхта, Богдан ii сколупнув.

– То ти нас iз ляхами рiвняеш! – закричав Черняченко, в такий спосiб виливаючи свiй недавнiй страх, а також злiсть за провал перетрактацiй, за марнiсть далекоi подорожi й за майбутню нагiнку од гетьмана, його мишачий розум метався в пошуках ще якоiсь щiлини, а ii не було.

– Ви самi порiвнялися з ними панством. Такi самi порядки заводите, як i шляхта. А що татарин нас дотирае, те вам байдуже. Кликали купно в похiд на Крим…

– Купно! Пiд чиею хоругвою?

– Пiд двома.

«А ось тобi», – проказав подумки Черняченко й скрутив загогулисту дулю, але з рукава кожуха не висунув.

– Що ж, приневолити вас не можу, – зiтхнув Сiрко. – Знову пiдемо з донцями.

– Цар указав…

– Та що ви всi пiд царя лiзете, – сплюнув на долiвку кошовий, – цар та цар. Вiн своеi користi пильнуе.

Черняченко Сiрка вже не слухав. Бачив, що всi повiддя обiрвано, усi сильця розплутано, залишилося одне. Запорожцiв – трое, а сердюкiв – десятеро. Вiн аж затремтiв од тiеi думки, й дрож почав його бити такий, що того не мiг приховати. А що, як привезти вар’ята в мiшку – i всiй справi кiнець? Або й… По дорозi можна той мiшок загубити в глибоких снiгах. Посольська душа трiпотiла, Черняченко аж упрiв, у куточках мiцно стулених губiв виступила пiна. Прикриваючи долонею обличчя, зглянувся з хорунжим. І той зрозумiв усе. Пiдвiвся. Ступив до дверей. Одначе кошовий дивився дуже пильно й помiтив тi позирки.

– Ану, осавуле, сядь на ослiнець, – неголосно мовив i враз гримнув: – Та не так, мурлом до стiни! Кириле, одстебни пiстолi i шаблю.

Кайдан перевальця пiдiйшов до осавула, але одстiбати зброю полiнувався, вийняв ножа й обрiзав шабельтас й обидвi кобури. Оська Заволока з переляку полiз пiд лаву – нiж у Кайдана був у долоню завширшки.

– Виглянь у сiни, – тихо наказав Кайдановi Сiрко.

Повiльно, мармулувато Кайдан посунув до дверей i враз рвучко прочинив iх. За мить вiн затягнув до хати сердюка, тримаючи його, неначе шкодливе кошеня, за комiр.

– Принюхувалося.

– Лiзь пiд лаву, – наказав Сiрко.

Той шпарко порачкував пiд лаву.

– Сваволиш, пане кошовий, – сказав Черняченко, але не погрозливо, а неначе вибачався сам. Вiдав: цими словами порятуеться в Батуринi. Адже сказав iх, е свiдки.

– Двiчi в одну пастку не лазять, – пояснив Сiрко. – А тобi… Шкода, що ти лежачий. А то докiнчили б цю балачку на шаблях. – І застерiг тих, що сидiли в кутку та пiд лавою: – Якщо хтось рипнеться за дверi – порубаемо.

Хоч це його й не стосувалося, Черняченко втягнув голову в плечi. Вiн навiть забув про третiй, обов’язковий, пункт своеi мiсii – подати кошу списки втiкачiв, аби iх опiзнали й повернули в кайданах у маетки. Кiш, звичайно, на тi реляцii не зважав, одначе кожна така вiдмова свiдчила проти нього i особливо проти кошового. Про це Самойлович доповiдав у Москву. Списки лишилися в шкiрянiй скриньцi пiд лавою. Сiрко почав неквапно одягатися. Смолка одягнувся швидко, а Кайдан довго монявся: не сходилися гаплики на кожусi, й довго не мiг знайти черес. Смолка нервово переступав з ноги на ногу. Сiрко чекав спокiйно.

Вийшли на ганок. У дворi було порожньо, хутiр облягли синi снiги, на небi горiли кинутi щедрою пригоршнею стиглi зерна зiрок.

Виiхали з двору. Тут дорога роздiлялася: одна вела на Сiч, друга аж у гетьманську столицю. Сiрко подумав: цi дороги все вiддаляються.

Що далi конi вiдносили вершникiв вiд хутора, то дужче палахкотiв у Сiркових грудях гнiв. Уже шкодував, що не вчинив на хуторi шванки. Гримнув на Смолку, який спробував у нього щось запитати, вилаяв Кайдана, бо той знову вiдставав.

– У тебе й попереднiй кiнь був такий самий салотряс. Де ти iх береш, рябопузих?

– Таж рябi дешевшi, – щиро пояснив Кайдан. – Їх нiхто не хоче купувати, а чим вони гiршi?

Перекуняли, сидячи в тiснiй, нужденнiй корчмi, й погнали далi. Там зупинилася чумацька валка, й людей було – нiде маковiй зернинi впасти, а весь двiр заповнили понакриванi шкурами сани.

Ранком були на Сiчi, де Сiрко вчинив розгром канцеляристам (Яковлев з пiдписарями грали в карти), вибанiтував кухарiв Васюринського куреня за те, що виливали нечистоти одразу за куренем, пужонув дячка-уставщика, який зрання устиг хильнути й трапився йому на очi. Аж пiд обiд одiйшов серцем i сходив до дячка та перепросив, похристосувавшись з ним тричi, неначе на Великдень. В дячка минулоi осенi помер у Киевi син-бурсак, дячок лишився в свiтi яко перст i вiдтодi частенько топив горе в горiлцi.




Роздiл двадцятий





I


Легко орати панське поле. Не то що власне, де нивка куца, як посполитський вiк: натягаешся на зворотах плуга, насобкаешся, начiпляешся за тини, пеньки, та ще, дивись, перекинеш сусiдську межу. А тут гони довгi: двiчi обiйшов загiнку – i вже обiд, ще тричi – i вже вечiр; пустив воли, й вони самi йдуть, помахують хвостами, ледь притримуеш за одну чепiгу рукою плуга, повiсивши на другу шапку, чалапаеш босими, аби не бити взувачки, ногами по борознi, а нахолонуть пiдошви – вийдеш на стерню i йдеш собi збоку, знову ж таки притримуючи плуга однiею рукою. Вiн легкий, полиця вияснена скибами до блиску, чересло гостре, крае чорнозем, як воду. Вряди-годи хрусне пiд лемешем бадилина чорнобилю або хитне плуга клубок торiшнього пирiю.

«Соб, сiрий, соб, шутий».

А небо високе, свiтло-голубе, а сонечко тепле ще тiльки прозирае з-за обрiю. По першiй загiнцi воно сяде волам на роги… А ось вже й жайвiр обiзвався десь збоку: «Тi-тi-тi-тi, вi-i-i-i». Нi, то не жайвiр, то витинае вiвсянка в кущах при долинi, а жайвiр грудочкою завис угорi, перемелюе крильцями сонячне промiння на порох. Тут iх безлiч, еднають срiбними струнами небо iз землею. Та й не сам ти в полi, за тобою тягнеться ще аж шiсть плугiв, як випряжуть у обiд бiля могили, балачок усяких, жартiв, реготу – на все поле. А то побiжать до болота, надеруть яець крячиних i напечуть у жару. Всi ж бо хлопцi молодi, нежонатi, тiльки Якiв старший, уже одружений, напускае на себе статечностi.

Важко орати панське поле. Важко до болю в серцi. Гони довгi, скиба важка, вiтер у полi пронизливий i вiльгий… Чужi гони, чужа скиба, чужi воли, чужi жайвори в небi. Своя нивка, свiй городчик наперед веселять око: отам буде просо, отам буряки, отут ростимуть висадки. Хочеться кожну грудочку перем’яти в долонях. Хочеться падкувати бiля своеi землi, бiля свого господарства. Але катма землi й катма господарства. Є лише слiпа на одне око, безклуба кобильчина Калитка (орють нею iз сусiдом у супрязi) та четверо овечок.

Випрягали бiля могили. Зварили кулешi, порозстеляли на макiвцi могили сiрячини, обiдали. Жартував тiльки Фiлон, на прiзвище Мальований, по-вуличному Кiбчик. Коли Микола перевзувався, насипав йому в постiл гарячоi кулешi, i той довго стрибав на однiй нозi. Погнали воли на водопiй, всi хлопцi йшли позаду, один Фiлон iхав верхи на шутому воловi. Але вiн отак iздить i на всiх iнших. І вдатний на всiлякi вигадки. Через те й Кiбчик. Кiбчастий вдачею, задерикуватий – чуб рудуватий, вихрастий, очi вчiпливi, нiс на кiнчику чи то облупився, чи то йому хтось утер його чимось твердiшим за кулак. Фiлон не змовчить нiкому й будь-кому дасть здачi. Вiн невисокого зросту, чiпкий, мiцний, не заплаче зроду, хоч ти його вбий.

Жартувати не жартували, а гомонiти поважно гомонiли. З могили було видно далеко наокiл. У бiк пiвденний скiльки не зори – поля й поля, доли i видолинки, земля пана Замойського, i в схiдний та захiдний також, а в пiвнiчнiй сторонi текла рiчка Гнилий Тiкич i стояв панський фiльварок. Фiльварок – по той бiк, на високому березi, серед парку-гаю; окремо замок, як величав свiй будинок пан, i окремо чорний двiр, далi ще шмат поля, а за ним лiс, панський таки ж, Вiтряним званий. До фiльварку iхати греблею через високу камiнну браму. Село розкинулося по цей бiк, уподовж Гнилого Тiкичу, на горбках та по долинах, одною предовгою i кiлькома коротшими, поперечними вулицями. Хатки у вишневих садочках, хлiви та обори i городи здебiльшого до рiчки. А за городами берег, далi рiчка, оступлена зобабiч високими очеретами. Рiчка широка й гарна, тiльки рибу в нiй людям ловити заборонено, iм дозволено ловити вже за греблею, де, перепущена крiзь зуби двох водяних млинiв, вода тече невеликим швидким потiчком, скаче по корчах i по каменю. Село мрiе в маревi, поблискують проти сонця всi три банi Миколаiвськоi церкви, а на шпилi фiльварку, гейби жайворове крило, трiпоче стяг з графським гербом. Хоч люди подейкують, що iхнiй пан Казимир зовсiм не граф, а тiльки однофамiлець графiв, але хто осмiлиться сказати те пановi, та й кому до того яке дiло.

– Замок колись був ще бiльший, тiльки дерев’яний, – каже Фiлон, облизуючи та ховаючи до кишенi дерев’яну ложку-рибку.

– Багато ти знаеш, – недовiрливо кидае Якiв, на прiзвисько Струль. – Стоiть вiн уже лiт сто.

– Стоiть, та не той, – блискае очима Фiлон, – той згорiв.

– Чого б то вiн згорiв? – облизуе й собi ложку Якiв. Губи в нього тонкi, а очi великi й сумнi, як у старого вола, а чуприна чорна й буйна, i лице довгасте, сказати б, гордовите, коли б не тi очi.

– Бо… спалили козаки Хмелевi. Налетiли i в одну нiч… Кобзар розказував. Отой, що на Пречисту спiвав на папертi. Вiн у нас обiдав.

Люблять парубки поговорити про Хмеля, про козакiв, про Сiч, тiльки бояться. Отож i зараз.

– Не бридь дурного, – трохи боязко, а трохи суворо кидае Якiв. – Розказуй тiльки те, що бачив на власнi очi.

– Виходить, кобзар брехав? – прискалюе крапчасте, як у кiбчика, око Фiлон.

– Може, й брехав, – понуро кидае Якiв. – Йому що – поплескав язиком, та й далi.

– А нам?

– Сам знаеш, за що б’ють дурнiв, – звiвся на ноги Якiв i хвицьнув батогом на вишневому батожилнi. – Нам пора запрягать.

І знову: «Соб, сiрий, соб, шутий, щоб тебе вовки з’iли. Куди хапаеш, не нажерешся нiколи». Воли притомилися, та й голоднi, не напаслися, нерiвно йдуть у борознi (то сiрий попускае, то шутий), треба пiдганяти, мiцнiше тримати плуга. Вступае в ноги втома, болять руки. Врештi Якiв кладе плуга лiвою чепiгою донизу, собкае до волiв. За ним тягнеться вузенька, неначе ножем прорiзана, смуга – ii крае лемiш. Сонце сидiло на самiй макiвцi могили. Кiнчали оранку ранiше, бо субота. Як iхали до села, у церквi бемкав малий, яким дзвонять у пiст, дзвiн.

Звичайно хлопцi пiд’iжджали до греблi з поля, хоч можна пiд’iхати туди й через куток Ямне, що за греблею. Але вулички там вузькi, покрученi; щоб не наiхати на чий-небудь плiт, воли доводиться вести на налигачi.

Фiлон поспiшав i через те поiхав через Ямне. Й не вiв воли, а гейкав з воза. Поспiшав, бо крутилася в головi думка зняти з горища та переглянути ятiрцi. Либонь, за зиму лозовi кiльця потрiскалися, та й дiрки не позалатував з осенi. За тi ятiрцi його сварили батько та мати i старший брат Йосип, бо ставив iх Фiлон у кiнцi свого городу, в очеретi, де людям ловити рибу заборонялося. Фiлон на тi прохання i погрози батькiв та Йосипа не зважав, бо ще не був упiйманим. Ставив i виймав ятiрцi вночi, а як iх знайдуть удень, нехай докажуть, що вони його…

Фiлон так задумався, що й незчувся, як воли надали в ходi, а тодi й зовсiм побiгли. Вiз саме виiхав на вигiн, дорога до греблi – прямо, а вони бiгли кудись праворуч, донизу. Воза хитнуло, кинуло, Фiлон вхопився за полудрабок, i в цю саму мить попереду пролунав тонкий скрик. А вiз уже зупинився, i воли пили з вiдер, якi стояли бiля криницi. На цямринах лежало коромисло, а з того боку криницi з-за зрубу виглядало кругле перелякане личко.

– Цабе, сiрий, назад, шутий, бодай би ви повиздихали.

Воли ж припали до води, тiльки боками хлипали.

– Бодай би ти краще напоiв iх, – почулося з-за криницi. – Добрий хазяiн. Бач, як здухвини позападали.

Фiлон тягнув воли за налигача i бив iх пужалном по мордах.

– Нехай уже допивають, – пролунав той самий голос, i Фiлон оглянувся.

Дiвчина вже вийшла з-за цямрини, й Фiлон гаразд бачив ii. Кругле, як мiсяць, обличчя, розлетистi брови, рiвний носик, туго стуленi губи, невисокого зросту, ставна й зграбна.

– Витягни ще, – наказала дiвчина.

Фiлон погнав важкий цебер углиб, дiстав води, подоливав у вiдра. І втупився зором у дiвчину. Вона не вiдводила очей, спокiйно i якось надто впевнено дивилася на нього. «Чия вона? – розмiрковував Фiлон. – Ткачикiв? І як ii звати?» Аж сам здивувався, що не знае достеменно, чия це дiвчина i яке в неi iм’я. Запитати б, але язик неначе прилип до пiднебiння. Фiлон аж розгнiвався, але не знаходив способу запитати в дiвчини iм’я.

– Чию це воду випили воли? – нарештi спромiгся.

– Божу, – вiдказала дiвчина.

Воли стояли, iз iхнiх морд у вiдра кльокали краплi, а далi почали смачно хапати спориш, що рiс бiля криницi, вiн аж рипiв пiд iхнiми губами.

– Ти лiпше набери води та сполосни вiдра, – знову наказала дiвчина.

Іншим разом Фiлон би тiльки засмiявся на таку вимогу, а тепер вiдвiв убiк воли, уволив волю. Ще й понабирав вiдра. Дiвчина зачепила iх коромислом, пiдставила плечi й понесла вгору по вулицi, похитуючи станом у лад ходi. А Фiлон стояв, роззявивши рота, й дивився iй вслiд. Стара, сива, облисiла бараняча шапка з’iхала йому на чоло, руки зiгнули в дугу грушеве пужално.

З цiеi митi Фiлон перестав бути Кiбчиком.

Вiн одiгнав на чорний двiр воли й у тихiй задумi повернувся додому. В дворi батько – вироблений, переляканий, забитий нуждою чоловiк у сiрiй свитi й сiрiй шапцi, з-пiд якоi вибилося пасмо сивини, – та старший брат Йосип, високий – у материн рiд, – широкий у плечах, мовчакуватий i понурий парубок, вдвох розбирали загату з очеретяних в’язок, якими хата була обкладена ще на зиму; мати саме зварила вечерю, на стiл подавала Василина, сестра, молодша на два роки вiд Фiлона – од Великодня пiде iй шiстнадцятий.

Повечеряли галушками з тертою сiм’яною макухою, повкладалися спати. Всi покотом, на полу; з лiвого краю Фiлон i Йосип, з правого – мати й Василина, посерединi батько. Вiн iнодi схропував i прокидався, мацав себе рукою за голову й одразу ж засинав знову.

Спали всi, тiльки Фiлоновi не спалося. Либонь, чи не вперше в життi. Й стояло в його пам’ятi кругле личко, й терновi очi гнiвно дивилися на нього. А може, й не зовсiм гнiвно… Ось тепер вони вже дивилися ласкаво. Фiлоновi стало трохи соромно. Звичайно, вiн вже думав про дiвчат, i навiть не так, як зараз, а трохи й грiховно, проте тiльки тодi, коли спав сам пiд пiддашшям комiрчини або в полi бiля товару. Думати про дiвчат, та ще грiховно, бiля своеi рiднi стидався. А зараз думав, тiльки в тих думках не було й дрiбки нецноти, вiн думав про незнайому дiвчину як про сестру… нi, трохи не так, як про сестру, але й iнакше, нiж думав ранiше про дiвчат. Не йшла вона з мислi, й не мiг заснути до пiвночi.

Наступного ранку Фiлон устав услiд за матiр’ю. Вмився, розчесав непокiрного рудуватого чуба й звернувся до матерi:

– Я, мамо, взую Йосиповi рантовi чоботи та одягну його шапку. Хочу пiти до церкви.

Мати здивувалася (ранiше Фiлон ходив до церкви тiльки на великi свята та сповiдатися, й то пiсля материних вичитувань), трохи повагалася й дозволила взяти шапку та чоботи.

– Тiльки ж дивися не помицькай.

Йосипу вже двадцять другий рiк, немолодий парубок, треба й сватiв засилати, й батьки стягнулися йому на парубоцьку одежу. От тiльки з ким побратися, куди вести молоду? Податися б у прийми (Йосип згоден на те), так усi багатшi одиначки, навiть дзюби, розхапують проворнiшi. Доведеться, мабуть, прорубувати в коморi вiкно й робити з неi кiмнату. А куди запхати злиднi, того вже не знае нiхто. Ще тiльки сiють, а збiжжя в кадiбцевi на денцi (мати охкають бiля кадiбця). Але й те сьогоднi Фiлоновi не в клопiт, як не вельми воно йому в клопiт i в iншi днi.

У церквi людей повнiсiнько, не протовпитись (церквиця маленька), й стоять вони на схiдцях бiля притворiв, дiвчата i парубки розташувалися кiлькома гуртиками просто на травi пiд вишнями та грушами, хлопцi попiдстеляли свити, повсiдалися зручно, дiвчата поприсiдали, як сороки на лозi, – аби не зазеленити в молоду траву бiлi та жовтi плахти й сорочки.

Фiлон обiйшов довкола церкви, але кругловидоi дiвчини не побачив. Тодi вiн пропхався у правi бiчнi дверi, правда, недалеко, та й служба вже закiнчувалася: пiп вiв казання. Наказував, щоб молодшi слухалися старших i щоб чоловiки не били жiнок. Жiнки побожно хрестилися, деякi чоловiки таiли в куточках очей глузи. Фiлон випхався з церкви й став недалеко вiд ворiт пiд грушею. Бемкнув дзвiн, люди повалили з церкви. Гуртами й поодинцi, гомонiли неголосно. Ось уже й слiпа старчиха Секлета подибала з дочкою-поводиркою додому… Кругловидоi дiвчини вiн так i не побачив. Недовго роздумуючи, Фiлон попрямував на Загату, де вона жила. Пройшов порожнiми вуличками, наполохав курей, що висипали з чийогось двору на вулицю, буцнув кулаком у лоба чиесь рябе теля, прип’яте до тину, нiкого не зустрiв (усi саме снiдали) й подався в береги. Вiн не хотiв iти додому, бо доведеться оддати Йосиповi шапку та чоботи, а Фiлон сподiвався побачити дiвчину на веснянках, як називали в них у селi дiвочi та парубочi гулянки за дня.

Сидiв вiн на пеньковi довго, вiдгонив бузиновою гiлкою комарiв. Потьохкував сонно соловейко – виспiвався за нiч, трiщала, наче коник у стернi, очеретянка. Пiд очеретом сплескувала риба, ловила комашню.

Фiлон не помилився. Коли пiдiйшов до криницi, де вчора заздрiв дiвчину, парубки та дiвчата вже зiбралися на вигонi. Парубки статечно стояли бiля тину, тримали в зубах люльки (здебiльшого порожнi), дiвчата, розбившись на два гурти, грали в жельмана. В святкових строях, здебiльшого заплетенi в дрiбушечки або в двi коси, заквiтчанi барвiнком та сухими васильками. І тiльки одна голiвка не заквiтчана, i тiльки в однiеi волосся заплетене в одну товсту-претовстючу, чорну, як нiч, косу. То була… вона. Та сама дiвчина. І вiн уже знав, чия вона. Впiзнав по породi. Здогадався. Грищенкова, Ткачикова по-вуличному: ii батьки були ткачами, ткали вдома на верстатi панам рядна та лiжники. Диво дивнее, пiвночi не мiг згадати, а це побачив – i враз згадав. Ще вiн згадав, що в дiвчини е трое чи четверо братiв, хлопцi – як лути, всi дужi, чорнявi, з важкими кулаками, старший уже, здаеться, одружений. Такi як перестрiнуть… Але за вiщо його перестрiвати? А за те… Загатчани завше ворогували з сiльськими парубками, й ходити вечорами загатськими вулицями було небезпечно. Удень не зачепить нiхто. Проте й до гурту його не вiзьмуть. Фiлон так i стовбичив бiля криничного зрубу, викликаючи подив у парубкiв та дiвчат, аж поки одна з них, задихана, червонощока, пробiгаючи мимо, не зупинилася та не запитала:

– Ти щось загубив? Шукаеш чого?

Либонь, у Фiлона був розгублений вигляд.

– Учорашнього дня.

– Упав у криницю.

– Дiстану. – І вже трохи iнакше: – Та то я вчора вельми отiй дiвчинi вiдро потовк, хотiв запитати, чи не били мати ii. Як ii звати?

– Лукино, – гукнула дiвчина, – тебе мати не била?

– А цебто за вiщо?

– Оцей парубок каже – за нього.

– Отакоi, – засоромилася Лукина. – Нехай за нього когось iншого б’ють. Вiн учора волами в криницю в’iхав. Ледве встиг ухопити одного вола за хвiст.

Дiвчата й хлопцi засмiялися. Фiлон блиснув очима, насунув на очi шапку й пiшов прiч. Гнiвався на парубкiв i дiвчат, гнiвався на Лукину й… не мiг розгнiватись. Дiвчина запала йому в серце ще глибше.

Увечерi вкладався спати пiд пiддашшям комори. Мати казала: ще холодно, але вiн не послухався, послався на задуху в хатi. Ледве в хатi погасло свiтло, встав. Вiн знав, що з недiлi на понедiлок челядь на колодках не гуляе – розганяють осавули, завтра ж на роботу, хiба що нишком, але сподiвався, що на Загатi хоча б дiвчата зберуться. Куток глухий i далекий, та й там е де сховатися. Йшов берегами, вузькою стежкою, яка то наближалася до самоi води, то пiдбiгала до городiв, перечiплялася через корчi, пiрнала пiд гiлля, яке збивало йому шапку. Мiсяць срiблив воду на рiчцi, очерет темнiв з того боку чорною смугою, бiля панських мiсткiв хтось проплив на човнi – либонь, сторож. Бриль на його головi теж видавався срiбним. Верби та вiльхи важко занурилися в своi сни, тiльки осокорина тихо шелестiла без вiтру. Фiлон поминув греблю, крутою стежкою вишкрьобав нагору. Ось i криниця, де вiн побачив дiвчину. А ото вуличка, що веде до Ткачикiв. Ішов, i серце йому витьохкувало й забивалося в сторожкiй напрузi. Ось i Ткачикове обiйстя. Лiсяний хлiв понад самою вуличкою, – в стрiху вросла верба, – тин i перелаз, хата в глибинi двору. Велика, стара, розсядиста хата. Там стоять верстати, на них б’ють лiжники Лукининi батько та мати – Саватiй i Онишка Грищенки. Ткачики буцiмто й заможнiшi од iнших, але яка то заможнiсть, коли землi десятина, а хлопцiв трое. «Вона ходить через цей перелаз». Гаряча хвиля обiйняла Фiлона. І в цю мить вiн ледве не налетiв на постать, яка темнiла бiля присiшка хлiва, що похилився на вулицю.

– Тю…

– На свого батька тюкай. – Парубок був миршавий, сопливий, але на своiй вулицi, й через те бадьорився.

– Та це я… кобилу шукаю, – Фiлон показав недоуздка, завбачливо, саме про такий випадок захованого пiд свитою. – Не бачив? Гнiда кобила, слiпа на одне око.

– Не бачив. Кажеш, слiпа? Через те вона й заблудила, – поважно вiдказав парубiйко.

– Може, запитати хлопцiв та дiвчат; вони десь гуляють? – хитрував Фiлон.

– Інодi збираються, але сьогоднi немае нiкого.

Й тодi Фiлон рушив направцi:

– Ткачикова Лукина на колодки виходить?

– Мати ii не пускае.

– А вона… з кимось гуляе?

– Нащо тобi? – насторожився парубiйко.

– Та так… Просив запитати один хлопець, – знову хитрував Фiлон. – Ке ось закуримо, та я й пiду, – дiстав припасеного на цей-таки випадок мiцного тютюну. Сипонув у жменю щедро, ледве собi лишилося на пiвлюльки. – Так гуляе з кимось Лукина?

– Кажу ж, мати не пускае ii на колодки. Та й.. – зам’явся хлопець, – горда вона. А чим там гордитися? Є й кращi дiвчата, – хвальковито сказав сопливий парубiйко. Фiлоновi од тих слiв затанцювало в грудях, i вiн так кресонув кресалом, аж iскри бризнули навсiбiч.

– Обережно, хлiва пiдпалимо, – сказав парубiйко.

Трут загорiвся, потягло щипливим димком, парубки запалили люльки й розiйшлися.

Прийшов Фiлон додому, лiг пiд коморою на соломi, укрився старим кожухом, й одразу з темноi, подзьобаноi поодинокими зорями пiтьми випливло до нього знадливе, трохи суворе личко. Й знову вiн крутився до пiвночi, не мiг заснути.

Й од того вечора почав учащати на Загату. То буцiм вертаеться з поля, то шукае телицю, то йде з пiдсакою побовтатись у ковбанях (хоч ятiрцi вже стояли в очеретi). Й таки перестрiв одного разу Лукину. Несла од рiчки воду на коромислi, пiднiмалася звивистою стежкою вгору. Вiн заступив стежку:

– Чорнобрива, дай напитися.

– Вода не питна, несу на золиво, – спокiйно вiдказала вона, а сама чи не вперше пильно подивилася на парубка. В лихiй одежинi, рудий, але… чимось i вабливий. Очi смiливi, проте не нахабнi, обличчя вiдкрите. Фiлон упiймав той погляд, спаленiв i розгубився. Та за хвильку оговтався й напустив на себе нахабства.

– Тодi дай поцiлувати.

– Овва, – взялася обома руками в боки дiвчина, а вiдра гойдалися на плечi.

Вiн спритно зняв вiдра i поставив додолу.

– Оддай, – тихо сказала вона.

– Я iх потiм тобi вiднесу. Можу однести хоч за Ляхiвськi гори.

– Коли це потiм?

– Як… надивлюся на тебе.

– Дивися. За це грошей не беру.

– Ти пробач, – сказав Фiлон i знову подивував сам собi: адже рiдко коли перепрошував, хiба що батька-матiр. – Пробач, що заступив дорогу. Але iнакше з тобою погомонiти не можна. На колодки ти не ходиш…

– А ти ходиш? Сюди, до нас?

– Ну, не зовсiм на колодки. Вашi парубки…

– Дивися, щоб вони не впiймали тебе. – Вiн уловив у ii очах щире занепокоення i зрадiв.

– Не упiймають. А якщо впiймають… У мене теж кулаки е.

– Там мати чекають, – занепокоiлася Лукина й пiдiбрала вiдра на коромисло.

– Завтра недiля. Вийди сюди перед вечором, – попросив Фiлон.

– Не знаю… Завтра я iду в мiсто на базар.

– З ким?

– Із Зiнькою.

І зникла за хвiрткою.

Фiлон прийшов додому й одразу до батька:

– Тату, я завтра одвезу на базар того осокора спиляного.

– Чого це тобi заманулося його везти? – здивувався батько.

– Так струхлявiе. Поки немае iншоi роботи.

– Кому зараз треба в мiстi дрова, – заперечив батько. – Цiна низька.

– Якраз i не низька. Тодi, як навезуть усi, вони i впадуть у цiнi.

Таки вмовив. Повантажили звечора на воза окоренки, а рано-вранцi й виiхав з двору.

Вийшло на батькове. Та ще вiн поспiшав, аби не випередила його Лукина, аби дiждатися ii за мiстом, – продав за безцiнь. Хотiв купити Лукинi бодай стрiчку, але грошей наторгував так мало, що не одважився.

Дожидався дiвчини в сторонi вiд дороги пiд грушками, так, щоб i дорогу було видно, й щоб нiхто з односельцiв його не впiзнав. Коли дiвчата – мiцна, ставна Лукина й висока, як лозина, Зiнька – появилися, Фiлон вйокнув на Калитку, виiхав на дорогу й наздогнав iх.

– Сiдайте, хто з товаром, – запросив мовби жартiвливо.

Лукина ледь помiтно зашарiлася, а Зiнька здивовано вигнула безбарвнi брови:

– Звiдки такий вощик?

У неi безбарвнi не тiльки брови, а й волосся, проте на виду непогана: маленький носик, невеликi, чiтко окресленi губки, лагiдна усмiшка.

– Спасибi, – сказала Лукина й поклала на воза чоботи та невеликий клуночок.

Зiнька поклала й свою поклажу, обiперлася об полудрабок, щоб скочити на воза, запитала, показуючи на кобилу:

– А вона не впаде?

– Вона таких вас пiвкопи на гору звезе, – одбувся жартом Фiлон, а сам знiяковiв, як не нiяковiв зроду. Стало йому соромно й за драбинчатого старого воза з неошинованими колесами, й за безклубу Калитку, яка махала обтьопаним, неначе квач, хвостом i йшла, низько опустивши голову, i за те, що вiз немилосердно скрипiв.

– Но, гнiда, – смикнув мотузянi вiжки Фiлон, i кобила раптом дуже кумедно кинула задом.

Дiвчата засмiялися, а з ними й Фiлон.

– Отаке стерво, ще й лукаве та хитре… Задере голову, й тодi не одягнеш хомута. Або розставить на пастiвнику ноги, спутаеш, i ходить, наче непутана.

– У нас була кобила, що за псом ганялася, – сказала Зiнька. – Вищирить зуби й бiжить за ним.

Заговорили за конi, за корови, за овечки, з якими химерами бувають i якi вони розумнi та хитрi. Фiлон озвичаiвся й почав дiвчатам показувати, як хрокае Терещенкiв кнур i як осавул Лизько пiдскакуе в сiдлi, коли iде на поле.

Дiвчата заливалися смiхом, аж хилилися на воза.

Кобила тюпала, похиливши голову, з-пiд розбитих копит порскала курява. Фiлон помiтив, що вiд дуги одв’язався повiд, тягнеться в пилюцi, намотав на мотузянi, з порваними сталками вiжки, побiг, прив’язав повiд до стертого залiзного кiльця на дузi. Вйокнув на кобилу, але вона навiть голови не пiдвела.

– Ех, конi, конi, – зненацька сумно зiтхнув Фiлон. – Колись були конi… Бо воля була в людей. Воля на них iздила.

– Яка це воля iздила на тих конях? – запитала Зiнька. – У яких людей?

– У таких, як ми.

– Тодi люди були не такi, – суворо мовила Лукина.

– Якi ще не такi? – не погодилася Зiнька.

– Вольнi духом. І гордi. Правду Фiлон каже.

– А батюшка сказав, так Богом велено: одним робити, другим володарювати. Зате на тому свiтi…

– Не велено те Богом. Колись усi люди були вольнi, – перебив Фiлон.

– Виходить, батюшка брешуть?

– Ну… не кажуть всiеi правди. Приховують, – мовила Лукина. – Вони теж бояться. Дiдуньо оно розказували, як за Хмельницького все сталося. Усiх панiв повиганяли, а котрих побили.

– Так i стоiть усе те перед очима, – сказав Фiлон.

– Тебе ж тодi й на свiтi не було.

– Ага. А от заплющу очi й бачу. Тiльки ж немае ще одного такого лицаря. Поки що.

– Ох i розходилися ви. Дивiться, накличете лихо.

Вийшло на Зiньчине. Як переiжджали греблю, в кiнцi зустрiли пана з почтом i гайдуками. Всi верхи, у високих чоботях iз закотами, з гарапниками в руках. Попереду пан, у чорнiм жупанi, в чорних рукавичках, на вороному конi, одразу за ним – старший гайдук: теж у чорному й на вороному коневi. Очi як вугiль – так i пропiкають, чуб зализаний наперед, губи тонкi, стиснутi, що й лезо ножа не просунеш (врода, але неприемна), ще й гарапником погойдуе. У пана обличчя клинцювате, худорляве, з глибокими морщинами на лобi в мiжбрiв’i, суворе; кажуть, служив вiн у королiвськiй кiннотi, мае великi заслуги, за це його й нагороджено цим маетком. Пановi рокiв пiд сорок, ще юнаком бився вiн у гусарських лавах проти полкiв Хмельницького.

Гайдуки, либонь, верталися з ловiв (позаду iхали два вози), зайняли всю греблю, Фiлону довелося спрямувати Калитку на самий край, ще й пiдтримувати плечем воза, щоб не скотився в дiл.

Пан i його смаглявий охоронець порiвнялися з возом. Дiвчата посхоплювалися, поставали бiля затильника воза, посхиляли голови. Фiлон напружився пiд вагою воза, теж дивився в землю. І раптом повiтря розiтнув посвист гарапника.

– Шапку, хлопе!

Гарапник сам збив шапку. Чорний охоронець знову звiв руку, дiвчата зойкнули, Фiлон прохрипiв:

– Воза ж ось тримаю.

– Досить, Яне, – наказав пан. – Уже провчив. Та й непоганих дiвчат везе. Надто оту. Як тебе звати?

– Кого, мене? – запитала Лукина.

– Атож, тебе. Чия ти?

– Грищенкова.

– Ткачики по-вуличному, – додав хтось iз гайдукiв. – На Загатi живе. Колись ii батько славився як гарний ткач.

– А тепер?

– Постарiв. Але ще тче.

– І дочку, мабуть, навчив, – посмiхнувся пан й, ще раз гостро глянувши на Лукину, вiдпустив повiддя. Кiнь помчав учвал в кiнець греблi.

– Важко тобi було зняти шапку, – докоряла Зiнька Фiлоновi, коли верхiвцi заманячили далеко на горбi. – Спала б з твого лоба позолота? От i маеш.

Фiлон мовчав. Мовчала й Лукина.

А Зiнька талалакала й талалакала, i пiд те талалакання Фiлон прошепотiв Лукинi, щоб вона в наступну суботу одразу по заходi сонця вийшла в береги, туди, де вiн ii зустрiв, як несла воду на золиво. Лукина показала очима, що вийде.

Вона в суботу вибiгла, але ненадовго. Лукина обдурила матiр; сказала, буцiм iде до Зiньки позичити сухих гвоздик, отже, тепер мусить ще забiгти й до неi. Не встигли й погомонiти. Стояли пiд обсипаною мiсячним сяйвом вербою. Зорi проглядали крiзь вiття, неначе золотi горiшки, хотiлося дiстати iх руками. І скрiзь понад рiчкою дрiмали старi верби та вiльхи, й набиралися мiсячного сяйва пуп’янки яблунь у садах. Посiянi в пониззi коноплi стояли стiною, ховали якусь таiну. Хижо вигнувши спину, з конопель вийшов кiт, свiтячи очима.

Фiлон тихенько цокнув язиком, кiт пiдстрибнув на мiсцi й метнувся в коноплянi нетрi.

– Восени поiду з чумаками на Дiн, – сказав Фiлон. – Вже домовився з економом. Кажуть, там можна заробити грошей.

Лукина зрозумiла: вiн натякае на те, що, коли заробить грошей, зможе заслати до неi старостiв. І трохи образилася: адже й про кохання вони ще не говорили, i вiн не запитав, чи любий iй. А вона, як i кожна дiвчина, мрiяла про кохання, про гаряче освiдчення при мiсяцi, клятви-молiння й щирi сльози. Через те сказала насмiшкувато:

– Нащо забиватися так далеко, пiди в Занози й викопай скарб.

– Ходив i копав, – понуро мовив Фiлон.

– Правда? – не повiрила Лукина. – Й горiв там вогонь? І… нечистий, який його стереже?..

– Не було нiякого вогню й нiякого нечистого. Будяки та пустирник. А в землi череп’я бите. І бiльше нiчого.

– А ти… правду кажеш? – запитала тихо.

Фiлон забожився. Й розповiв, як виглядав молодика, як окропив свяченою водою, що мати принесла вербноi недiлi, заступ, i як копав, i як виполохав кота.

– А може, то й був вiн, нечистий?

– З мишею в зубах? Вiн як чкурнув…

Лукина переминалася з ноги на ногу.

– Менi пора.

Фiлон узяв дiвчину за руки й притримав якусь мить. На бiльше не зважився.

Й ще тричi вiн ходив пiд вербу. Одного разу, вже коли йшов назад, його зустрiло трое парубкiв, один ухопив за рукав свити, й Фiлон затопив парубковi в лоб, аж той одлетiв у коноплi.

– Порiшу! Порiшу! – гукнув Фiлон, i парубки вломили через коноплi, аж зашкварчало бадилля.

За всi три стрiчi вiн тiльки раз по-справжньому пригорнув Лукину й поцiлував у щоку, а освiдчитися в своему коханнi не встиг. Стидався. Кожного разу обiцяв собi, що ось пiде й викаже все, що в нього на серцi, й випитае в неi, а приходив – i втрачав смiливiсть, i язик починав заплiтатися. Може, це ще й через те, що надто вже неприступною й гордою поставала в його уявi Лукина: вона й справдi була не схожа на iнших дiвчат, реготух, якi тiльки вдають цноту, а самi так i липнуть до хлопцiв. Великi Лукининi очi були повнi зоряного вогню, але вона гасила той вогонь, трималася спокiйно, впевнено, незалежно. Несла в грудях якусь особливу таiну, була певною себе, через те й не мiг Фiлон до неi приступитися. А коли одного разу мовби ненароком ковзнув рукою за керсетку, вона ii не одвела, не вдарила по нiй, але так ковзнула поглядом, що парубок зiв’яв, як зламана гiлка. Те Фiлон пам’ятав повсякчас, i ще дужче покохав Лукину. Й тепер думав тiльки про те, як випитати ii думку щодо нього самого. Вона ще нiчого не сказала йому, але ж щоразу, нехай i ненадовго, виходить на побачення.

Фiлон так i не встиг сповнити свого замiру, бо наступноi суботи Лукина пiд вербу не вийшла. А в понедiлок Фiлон довiдався, що ii взяли на чорний двiр фiльварку для ткацькоi роботи. Та новина схвилювала Фiлона до краю. Адже був начуваний i про ткаль, i про вишивальниць, i про покоiвок панських. Про панову розпусту ходили страхiтливi розповiдi. Та й про яке ткацтво може йти мова? Ще не виспiли коноплi, ще iх треба мочити, бити на бительнi, тiпати, терти на терницi, прясти в пiвмiтки, сукати. До того ж ще й панських овечок не стригли. Одначе в пана могла лежати пряжа в запасi, а Лукинин батько був гарним ткачем i колись працював у фiльварку. Тим заспокоював себе й не мiг заспокоiти, адже пам’ятав стрiчу на греблi й те, як пан дивився на Лукину. Вiдтодi почав шукати способу, як би побачитися з дiвчиною.




II


Сьомий день Лукина не знае, на якому вона живе свiтi. Їi взяли не на чорний двiр у ткацьку хату, а в двiр при палацi, де е двi кiмнати для вишивання. В однiй дiвчата сплять, у другiй, бiльшiй, вишивають рушники, напiрники, серветки. Лукина здогадувалася, нащо ii взято до двору, i душа ii стискувалася в тугий горiх, здаеться, трiшки надави – й трiсне навпiл. Хоч ii поки що нiкуди не кликали й навiть нi на що таке не натякали. Але з дiвочих розмов знала, що побували в пана i Мелася, й Мокрина. Це звалося «показувати пановi рушники». Справдi, котрась iз дiвчат збирала роботу за тиждень чи й бiльше i несла пановi. На чорному дворi… це називають «збивати пановi перину». А збивати ii е кому й так. Є у пана три хльорки, три пишнотiлi дiвулi, якi нiчого не роблять, вилежуються днями, а ночами тiшать пана. Кажуть, що навiдують усi три разом. Вони нетутешнi, з iнших панських маеткiв, так само невiльнi.

Вишивае Лукина червоною i зеленою заполоччю рушника, додивляеться до шиття, та як згадае рiдну хату, заквiтчанi ласкавцем i васильками, яких сама нарвала, iкони, а пiд iконами батька за читанням «Киiвського патерика», матiр iз схиленою на руки головою, братiв, що хоч i неуважно, а таки ж слухають батькове читання, й оббiллеться ii серце слiзьми. Назовнi здебiльшого тих слiз не пускае, а в грудях вони печуть, як отрута. Й лунае iй у вухах сюркiт цвiркуна у власнiй хатi, й навiть стукiт ляди на верстаку, що гупае всю зиму – гах, гах, вiдлунюе в спогадi музикою. Старша над дiвчатами – тiтка Одарка, здебiльшого мовчазна, сувора, тiльки як побувае в пiдвального, стае весела та балакуча. Інодi вдаеться iй десь доп’ясти грiш, за нього пiдвальний i вточить iй того, вiд чого «й коло серця пече». Пiдпивши, водила дiвчат у сад показати, як пани гуляють i казяться. На рiчцi тодi було вогнiв-вогнiв, плавав порон на кодолi, заклечаний i в свiчках, i там веселилися пани, а в маетку на балконi не вгавав оркестр.

– Скiльки-то кодоли треба на той порон, – мовила Мелася. – Мабуть, пар на десять вiжок би стало.

– Сказала, – хмикнула Мокрина. – На сто, не менше.

– Панська доля цвiте, наша в’яне, – зiтхнула Мелася.

– Не нарiкай на долю, бо буде гiрше, – кинула Одарка.

В суботу вранцi старша покойова зненацька покликала Лукину в параднi горницi:

– Ходiмо, допоможеш килими трусити.

Лукина вся стиснулася, далi заметалася, вибiгла в сiни, щось ухопила й засунула за керсетку. Серце стукотiло, ноги стали важкi, неначе камiннi. Пiшла за старшою покойовою, оглянулася, i iй одразу попустило в грудях. Позаду йшли Мокрина i Мелася. Їх також покликали. Перейшли гардеробну, вступили в залу, й Лукина розгубилася. Побачила себе спереду, i злiва, й справа – кiлька Лукин стояло, притиснувши до грудей руки. В промiжках мiж дзеркалами висiли килими, а зверху – парсуни вусатих шляхтичiв з мереживами на шиi i при зброi. Проте роздивлятися iй було нiколи. Старша покойова наказала взяти килим i нести в двiр.

І ще двiчi ходила за покойовою. Одного разу ii перестрiв пан, нiчого не сказав, тiльки осмiхнувся, i усмiшка та злякала Лукину. Якась вона була нiби й приязна, але хижа.

Ще за три днi, сердита й понура, бо давно не пригощалась пiнною, Одарка, одвертаючи червоне, прищувате обличчя, наказала Лукинi:

– Сьогоднi понесеш пановi рушники.

В Лукини пiдломилися ноги, й вона сiла на ослiн. І далi була мов нежива й ледве пам’ятала, як ii водили на чорний двiр, купали, зодягали в чисту тонку сорочку, гризетову керсетку, як заквiтчували голову. Всi цi днi вона думала про те, що мае статися. І здавалося iй, була готова на все. В нiй змалку жили суворiсть i владна рiшучiсть, ii нелегко було скривдити, й вона вибрала собi спосiб, що, як iй здавалося, единий був достойний ii роду i ii честi. Вибрала спокiйно, без каяття i розпачу, й коли стала на ньому думкою остаточно – заспокоiлася. А тепер знову розтривожилася до краю. Рушники несла на руцi. Серце билося шалено, й такий ii опанував страх, що цокотiли зуби.

Ще дужче вона налякалася, коли помiтила бiля дверей панськоi горницi того чорного, похмурого, з непривiтними очима юнака – гайдука, якого бачила на греблi бiля пана. Гайдук стояв неначе неживий, неначе вирiзаний з дерева, його тонкi губи мовби злилися воедино, очi неклiпно дивилися кудись у куток.

Пан помiтив Лукинин страх. Сидiв у кутку невеликоi кiмнати, вечеряв. На круглому столику стояли страви, пляшки, ледь погойдував язики свiтла трисвiчник, а над головою висiла клiтка з двома жовтими пташками.

– Чого злякалася? – мовив пан. – Мабуть, нарозказували тобi всякого. Дурницi все те. Поклади рушники он туди.

Пiд стiною стояла оббита жовтим сап’яном отоманка, на нiй Лукина й розстелила рушники.

– Потiм покажеш. Розстели отой, верхнiй. Що ж, гарний. Іди сюди. Йди, я не кусаюся.

Лукина облизала смаглi темно-вишневi губи, пiдiйшла.

– Сiдай сюди! – наказав пан голосом, якому Лукина не осмiлилася спротивитись.

Сидiла на стiльцi, дивилася вбiк.

– Ти ткачиха гарна. Що ото таке?

Лукина звела очi.

– Рядно… заткане квiтами i звiрами.

Звiрi були дивовижнi: з людськими головами, а риби – з жiночими тулубами.

Пан засмiявся.

– Молодець. Гобелен називаеться. Вiсiм рокiв його ткали.

– Вiсiм рокiв! – зiрвалося з Лукининих вуст, i вона глянула на пана, чи вiн не жартуе.

Пан не жартував. І дивився на той чудернацький килим. Хоч яка злякана була Лукина, одначе вiдмiтила, що обличчя в пана мужне, тiльки вже не молоде, й надто великий лоб, ще бiльшим його робили залисини, що пролягли в ледь кучерявому чубi. Вони зустрiлися поглядами, вперше за весь час зустрiлися як людина з людиною. У поглядi Лукини були страх i молiння, погляд пана не виражав нiчого.

– Не бiйся, дiвчино, – сказав пан. – Люди на те й люди, щоб вигадувати. Не приховую: ти менi сподобалася. Але я нi до чого тебе не неволю. Захочеш – пiдеш звiдси, як i прийшла. Зрозумiла? Ось за це й вип’емо.

І налив з високоi горлатоi пляшки у два срiбнi келихи жовтого вина.

– Випий. Ти такого не куштувала.

– Я не пила нiколи нiчого, крiм узвару.

Пан знову смiявся.

– Розказуватимеш потiм дiвчатам, яку солодку водичку пила в пана. Твое здоров’я, дiвчино.

Лукина пригубила келих.

– Нi, так не годиться, – сказав пан. – Я п’ю твое здоров’я, ти – мое. Хочеш, щоб я захворiв?

Мусила випити. Вино справдi було солодке й нiби зовсiм не п’янке. Пан змусив Лукину випити другого келиха, а потiм сказав:

– Вип’еш ще один i пiдеш.

Лукина зрадiла й вихилила келих в одну мить. І враз вiдчула, що не може йти. В головi неначе було ясно, а йти не могла. Пiдвелася i сiла. І, мабуть, од того руху в неi зашумувало в головi. Вона злякалася, водночас нею опанували дивна легкiсть i дивовижнi веселощi. Що це з нею таке – ха-ха-ха. Вона зараз таки пiде звiдси.

Лукина звелася на неслухнянi ноги. Гобелени, парсуни, трисвiчник попливли перед ii очима. Ой, як iй легко i важко водночас.

– Чекай, я допоможу, – смiючись, сказав пан.

На мить той смiх привiв ii до тями.

– Дух Святий з нами, – сказала, не знати чому, неначе уздрiла нечистого.

– З нами, з нами, – реготнув пан. – 3 тобою i зi мною. Ось зараз ляжеш на отоманку, спочинеш… А я побуду бiля тебе. Ось так…

І поклав Лукину на ii рушника. Й розстебнув тугi гаки керсетки на пружних грудях, i побачив невеликого, гострого, зробленого iз скiска ножа. Його обличчя ощирилося, вiн i злякався трохи, й засмiявся, – ця пригода з ножем додавала перчинку до його хiтi. Вiн узяв ножа i з тiею ж таки усмiшкою кинув його на пiдлогу.




III


Фiлон наохляп на Калитцi спускався узвозом до рiчки. В супрязi з сусiдом, Сокуром, привезли поповi соху з лiсу, розвораного воза лишили на поповому обiйстi (колоду здiймуть завтра толокою), правував додому. Дорога круто пiшла пiд гору, хомут з’iхав Калитцi на голову, один посторонок волiкся по пiску, Фiлон нагнувся за хомутом i сам зсунувся кобильчинi на шию. І в цей час мельком побачив бричку, що наближалася, а в нiй двi постатi. Намагався втриматися, хапався за гриву, за хомут, але пiд його вагою кобиляча голова хилилася дедалi нижче, врештi Калитка махнула нею, i Фiлон полетiв на землю. І в цей час пролунав смiх. Панський смiх вiн упiзнав би i в пеклi. А iнший, другий, дiвочий… Лежав на землi й не вiрив.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/uriy-mushketik/yasa-tom-2/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Фiрман – указ (тур.).




2


Антецесор – попередник (тур.).




3


Фарсах – мiра довжини, 4 км (тур.).




4


Кибла – напрям на Мекку (тур.).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения